Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Розділ 12 РИТА

— Тут нічого не відбувається, — огризається Резник, і я шоковано усвідомлюю, що він має намір відвести мене за руку вбік, але...

... Корній виявляється набагато ближчим і начальник впевнено стискає мій лікоть.

— Ходімо, Рито, треба буде нам поспілкуватися.

— Куди це?! — хрипким голосом вимагає відповіді хокеїст.

Резник опиняється перед нами настільки блискавично, що навіть начальник здригається. Мої знесилені ноги заплітаються, бо я ніколи не бачила настільки оголеної впертості й зосередженості, як на обличчі Резника просто зараз.

Мені, напевно, потрібно подивитися хоч один їхній матч до кінця. Капітан виглядає нещадним, немов у його тілі залишилися тільки кістки та напружені м'язи.

— У нас із Ритою багато роботи, а тебе он хлопці чекають уже десять хвилин.

— Я тобі сказав, що тут нічого не відбувається, — не дає нам проходу хокеїст.

На мить наші з Артуром погляди схрещуються, і я поспішно відводжу очі.

— Зачекай, Корній, — Резник навіть намагається вклинитися між нами, але безуспішно, бо ми якраз наближаємося до двостулкових дверей. — Я... Ми з Шаповаловою не договорили. Зачекай же!

— Усе гаразд, — поплескує лікар однією рукою хокеїста по плечу. — Іди, працюй.

Резник зникає лише тому, що Корній грюкає перед його обличчям дверима, зачиняючи їх на замок та ігноруючи те, що хокеїст несамовито смикає їх із протилежного боку.

Нічого — абсолютно нічого — не могло підготувати мене до того, що відбувається далі.

Корній неохоче розпитує мене про розмову з капітаном команди, а потім ставить нескінченні запитання і про ляпас.

Спочатку я припускаю, що чоловік відчуває дискомфорт, тому що це ідіотські запитання, які він усе-таки зобов'язаний поставити, але потім стає очевидно, наскільки все гірше.

Ми з Корнієм прямуємо до кабінету Уланова, старшого лікаря команди, а всередині світлої кімнати перебуває ще один чоловік, який задумливо визирає у вікно. Він злегка морщиться, коли Уланов заговорює.

— Я не буду цього робити, — тремтячим голосом заявляю я.

— Рито, — виставляє перед собою руки Корній, який стоїть зовсім поруч, — це суто формальність. Просто попросиш вибачення і все. Чисто формальність. Заспокойся.

— Ти зобов'язана попросити вибачення в Артура прилюдно. Публічно, — підкреслює Уланов, ніби він щойно згадав це слово. На відміну від інших чоловіків у приміщенні, лікар залишається в сидячому положенні. — У присутності команди. Корній, будь ласка, — киває цей гоблін моєму начальнику.

— Я сказала, — підвищую я голос, — я не буду цього робити. Мені нема за що просити вибачення.

— Ти підеш і попросиш вибачення! Дівчинко, це капітан "Скалозубів". Це Артур, чорт забирай, Резник. Усе інше неважливо. Уже на гарячу лінію ліги надходять дзвінки про твою поведінку.

— Іване, — морщиться чоловік біля вікна, розмовляючи з важким акцентом. Він явно іноземець.

— Що ж, я тоді звільняюся, — рішуче кажу я. — І зателефоную зараз Салазарову.

— Він у курсі, — ввічливо відгукується незнайомий чоловік. — Він затвердив це. Трохи занадто, але тобі просто потрібно попросити вибачення при всіх.

— Ні, я зателефоную йому...

— Я якраз від нього, — практично вибачливим тоном пояснює незнайомець. — Він затвердив це. Це не “біг діл”, чесне слово, хоча це вже трохи запізно.

— У "Барсів" колишній воротар лежить у комі після березневого матчу, — басить почервонілий Уланов, — а всіма каналами крутиться, що в нас медсестра капітану "Скалозубів" ляпаса дає. А тепер ти ще й у дворі...

— Іваничу, — виступає вперед Корній, — давай не будемо перебільшувати, давай, а? Рито, дві хвилини. Просто скажи та й по всьому.

Нічого, що доблесний капітан чіплявся до мене? Це нікого не хвилює, так?

І чого я очікувала від Салазарова? Бізнес понад усе, завжди та у всьому. Він мене сюди затягнув, а тепер мені проходити через усі кола знущань? І, найголовніше, я можу це все змінити, достатньо зробити один дзвінок декому, але...

До дверей та виходу — три кроки. Чорт, до них іти одну секунду, і я не стану озиратися, якщо звільнюся.

Тільки мені дуже потрібно потрапити на практику в Успенську лікарню. Я все вже перепробувала, і затоптала власну гордість, коли звернулася до Салазарова. Я знала на що йду. А потім я згадуватиму, як не потрапила на практику в Успенську, тільки тому, що треба було пережити кілька ганебних хвилин і я просто злякалася?

Якщо ділок Салазаров це схвалив, він уже чекає мого дзвінка з готовою відмовою.

З усіх людей... Мені доведеться принижуватися перед Резником з усіх людей, і його, напевно, інсульт вхопить від щастя. Мені час зчепити зуби та підготуватися терпіти. Вже останнє я вмію краще за інших.

Але, господи, щойно уявляю, що доведеться стояти перед ним і просити вибачення...

— Запишеш це на камеру, — вказую я пальцем собі під ноги. — Мої вибачення.

Уланов злегка погойдується в кріслі, розуміючи, що я звертаюся саме до нього.

Незнайомець дивиться на мене з все більшою цікавістю, а старший лікар намагається впоратися з розгубленістю.

— Будеш показувати цей запис своїм хлопчикам вечорами, — зверхньо підкидаю я голову, дивлячись цьому гобліну-лікарю в очі, — коли треба підіймати бойовий дух ледарів, які завжди котяться по кризі, немов вони п'яні лосі на озері. Будеш показувати замість ваших криворуких слайдів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍