Читати книгу - "Вогонь і кров"

свій легкий кулемет до бруствера перед закругленим виступом окопу. Зброя хрипко затарахкотіла яром, для оборонців якого настала остання година.

Я досі стояв за покинутим кулеметним гніздом. Крізь бійницю мій погляд брав участь у всіх моментах останнього штурму. Тепер вже в ролі спостерігача я побачив, з якою люттю вівся бій. Одразу після перших пострілів англійці почали відстрілюватися, розуміючи, що вони приречені на поразку. Було чути їхні крики, які доносилися з яру; це нагадувало екіпаж корабля під час кораблетрощ. І тієї ж миті, немов приведені в рух чарівною силою, з усіх вирв піднялися атакуючі загони, яких я перед цим зовсім не помічав. Після перших спалахів зброя знов стихла і, стрічені лиш окремими пострілами, вони кинулися до яру. Голосне «Ура!» залунало над землею. Беззбройні, без шоломів, із високо піднятими руками їм назустріч виходили оборонці. Їх зустріли вогнем, стріляючи від стегна з гвинтівок та цілячись із пістолетів з позиції стоячи. Це було безжальне дійство. Ті, у кого не влучили, кидалися бігти навсібіч, аби кулі поцілили їх вже деінде.

Тепер важлива частина нашого завдання була виконана — ми проклали жахливий, відвойований крок за кроком шлях. Ми стояли, збившись у великі групи та гуртуючись навколо окопів. Офіцери намагалися зібрати свої роти, але безуспішно, адже серед нас опинилося багато людей, чиї підрозділи брали участь у штурмі десь на флангах. Дивовижно, але такого великого успіху було досягнуто зовсім без впорядкованого зв’язку. Не наказ, а сама мета вказала нам напрямок та забезпечила єдність усіх бійців, яких, як здавалося, змусив до руху лише випадок. Але тепер, коли стихійна сила проявила себе, втрутилося командування, аби дати нове завдання. Є дві царини: напруження чуттів та холодний розсудок, темна кров та світлий вогонь — велика гармонія, яка оживає в битвах.

Тіло також висувало свої вимоги. Сонце стояло високо в майже безхмарному небі; був саме час перехопити чогось. Нам не хотілося ані хліба, ані м’яса, тільки трохи шоколаду, воду, яку пили довгими ковтками, та цигарку на додачу. Скрізь з’являлися знайомі обличчя. Оскар вигулькнув з-за кулеметного гнізда на правому фланзі; ад’ютант розповів, що командир другого батальйону, мій хороший друг Фріц фон Золемахер загинув під час штурму насипу від поранення в живіт. Батальйоном тепер командував лейтенант Лінденберг.

На правому схилі западини ми спостерегли видовище, яке нас збадьорило. Лейтенант Бреєр, який нещодавно потрапив до нас із госларських єгерів, марширував туди, в супроводі вістового, ніби вони збиралися самостійно провести наступний штурм. У своєму зеленому однострої, із єгерською люлькою в зубах та вузлуватим дрючком у руці, він ішов уперед, тримаючи іншою рукою гвинтівку за дуло та перекинувши її через плече — немов під час полювання на кролів. І тоді ми теж відчули, що більше не можемо затримуватися. Уже було видно щільну масу військ, які йшли за нами.

Ціпками та пістолетами командири вказали напрямок, і тоді людські маси, які наповнили яр, заворушилися й важко покотилися туди, де рівнина поступово переходила в узвишшя. Оскар був знову поруч зі мною, і ми вирішили більше не губитися. Через декілька кроків ми побачили на краю узвишшя якусь метушню, і одразу ж вогонь затопив яр. Ми відразу залягли. У поспіху я не міг дістатися до жодної з вирв, яких тут було обмаль, і тому впав на землю, затиснувши голову поміж ступнями Оскара, що лежав поруч. Неподалік від нас чоловік отримав наскрізне поранення в голову попри шолом. Але невдовзі вогонь припинився, вочевидь, стрільці на тому боці самі опинилися в небезпеці. Ми продовжили рух до узвишшя. І тут з окопу, який пролягав праворуч від нас, вискочив англієць, якого ми одразу взяли на мушку.

Узвишшя ми сягнули без подальших перешкод. Далі воно переходило в широке плато, на якому виднілися численні окопи, над якими було насипано купи землі, наче кротові нори. У небі над нами вилетіли на полювання літаки, та один із них впав і зайнявся вогнем зовсім близько до землі, перетворившись на червоний палаючий смолоскип. Ми розсіялися по окопах. Хмари диму, які пропливали скрізь, свідчили про те, що справу зроблено. З однієї з хмар виповз молодий англієць із сильним подивом на обличчі; я крикнув йому, щоб він здавався. Але чи то він не зрозумів нашого бійця, який безцеремонно вимагав у нього цигарку, і відчув якусь загрозу, чи то прочитав у наших поглядах залишки духу битви, чи то він все ще збирався чинити спротив, у кожному разі, він раптово знову зник у напрямку свого сховища. Це коштувало йому життя. Добрих півдюжини гранат полетіли йому услід. А ми рушили далі, не чекаючи вибухів. На інших позиціях оборонці здавалися в полон, не намагаючись нічого зробити. Вони змушені були повіддавати цигарки, шоколад та фляги, і тоді їх направляли у бік нашого обозу.

Та ось знову я опинився сам, точніше, лише вдвох з ад’ютантом. За нами рухалися численні силуети в тонкій димовій завісі, перед нами було порожнє та безлюдне поле. Вперше ми відчули необхідність обирати напрямок самостійно, тож дістали з підсумків мапи. У нас не було жодного орієнтира, і ми не бачили ані Еку-Сен-Мен, ані Норей — сіл, які мали бути десь поруч.

Величезні клуби диму обмежували видимість; вони утворювали коричнево-червону заграву. Нарешті я помітив на роздоріжжі вкопаний знак, на якому можна було розібрати назву «Врокур». Понад рік тому я квартирував у майже всіх селах цього округу — тоді це був тихий і затишний відпочинок. Хоч ми дотримувалися правильного керунку, село Морі, наша сьогоднішня ціль, все ж опинилося трохи далі праворуч від нас.

Ми пішли вздовж ґрунтової дороги, яка вела вниз. За поворотом ми змогли оглянути долину. Перед нами розкрився новий пейзаж, розмальований землисто-жовтими фарбами, відтінки якого робили обриси кожного предмета гострими та чіткими. Унизу розташовувалося село Врокур, і стіни його будинків, що залишилися без дахів, тісно тулилися одна до одної вдалині. Селище добряче постраждало від обстрілу, над ним здіймалися густі клуби диму, які вітер відносив убік. Скрізь стіни завалювалися під потужними ударами, але з такої відстані ця зменшена в перспективі картинка мала аж ніяк не загрозливий вигляд — наче картковий будиночок, на який дмухнула дитина.

На краю села, в лощині, що формою нагадувала котел, різко та яскраво спалахнули чотири залпи. Ми збуджено схопилися: отже, там розташована артилерія ворога! Ці залпи стали нашою ціллю, яку дуже рідко випадає побачити піхотинцю; це вже щось кардинально інше, ніж метушіння тіней у ворожих окопах. Ми побачили