Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона, Аманді Хоуп"

Глава 9

Так не хотілося повертати з обраного шляху. Я не з боягузливого десятка, але цей світ лякає мене своєю непередбачуваністю.

Найбільше лякало те, що принц може повернутися і спіймати, тоді на мене чекає, можливо, щось страшніше страти.

Тяжко зітхнувши, побрела за ним назад у бік лісу.

Повернувшись до табору, виявила, що всі квапливо збираються. Складають речі, закопують багаття, готують коней. До мене не було жодної справи. Тільки принц, помітивши мене, окинув крижаним поглядом, та стражник, що був приставлений до мене цієї ночі, зло покосився. Вдала, що не помітила. Зрештою, це не я полонянку проворонила, а він.

- Що відбувається? – запитала Стіра, розшукавши його в цій метушні.

- Де ти була? - схвильовано перепитав той, але, не дочекавшись відповіді, продовжив. - Ідемо! Принц наказав зніматися, ми повертаємося до Ілідаса.

– Куди? - перепитала я пришиблено.

- До столиці, - почав пояснювати воїн. – Нині наша допомога потрібна імператору.

До столиці, то до столиці. Вибору у мене все одно немає. Збирати мені не було чого, допомагала важко пораненим. У такому стані їх краще взагалі не чіпати, але хто мене слухатиме.

Намет згорнули і завантажили на віз. Вийшла як підстилка для поранених. Туди і поклали тих, хто не міг самостійно їхати конем.

Стир для мене теж підвів коня. Пояснила йому, що ніколи верхи не їздила і буду тільки тягарем.

Сіла на краєчок воза, так і мені зручніше, і за хворими нагляд.

Варто було лише більш-менш зручно влаштуватися, як вирушили в дорогу. Їхати на возі ще та справа. На кожній ямці підстрибуєш, трясе, хитає. П'ята точка почала боліти, тільки-но вибралися з лісу.

Поїздка виявилася монотонною та тужливою. Якось умостившись, лягла і під стукіт коліс задрімала.

Скільки я проспала, не знаю, отямилася від несподіваної зупинки. Сонно озирнулася довкола і раптом зрозуміла, що пам'ятаю це місце. Ми стояли там, де я колись побачила карету. Підскочила як ужалена. Звідси рукою подати до порталу!

  Принц наказав добре обшукати місцевість. Під приводом пошуків я теж зіскочила з воза і пішла у бік невеликої посадки, що тоді здалася мені лісом. Коли мене Стир гукнув, зобразила жестами, що хочу в кущики. І він кивнув, дозволяючи. Пішла швидше. Аби добратися до того місця. Можливо, до мого порятунку зовсім близько, це марення скоро закінчиться і я буду вдома. Рятівна думка надала прискорення.

  Поляну, з якою я потрапила у цей світ, знайшла незабаром. Навколо поламані гілки, зім'ята по колу трава. Все так само, як я пам'ятала. З однією тільки відмінністю: смерчу не було. Навіть легкого вітерця не спостерігалося.

Коли зробила крок у смерч він, за мною відразу ж закрився. Значить, має бути щось, що його відчиняє. Почала повзати по галявині, вишукуючи хоч якусь зачіпку.

  Може, його відкриває людина? Або потрібно мати особливу магію? У досаді стукнула по землі кулакрм. Що мені робити?

  Схопилася, оббігла навколо. Може, я просто чогоь не помітила? Якийсь важіль? Але довкола тільки дерева, кущі, трава.

  Заплющила очі, намагаючись згадати, як все відбувалося. Я брела за Ванькою, дивлячись собі під ноги.

Ну, чому не дивилася вперед?

Тоді помітила б, як воїн створив портал або ще щось таке.

  Врата в інший світ відчинилися для воїна, а ми з братом, як два простофілі, полізли, куди не просять.

  Чи воїн був приманкою? Для братика? Тоді виходить, портал відкрився для нього, а я за ним рвонула і випадково потрапила? Може, це Ванька той самий герой, що має врятувати цей світ. І вже, мабуть, зустрів провидця, що розповість йому майбутнє? Як тоді я зможу повернутись назад?

  Відповідей на мої запитання не було, остання надія на порятунок просто згасла. Залишається одне - намагатися вижити в цьому світі та попутно шукати Ваньку.

  Побрела назад до тих, що стали вже майже своїми воїнам. Що далі робити не уявляю. Так кепсько на душі стало, так нудно.

  Біля воза на мене чекав принц. Ну, звичайно! Як же без нього!

  - Згадала щось? - здивував він мене питанням. Думки зовсім іншим були зайняті.

  Похитала головою заперечно, зараз не хотілося ні з ким розмовляти.

  Вилізла на віз і згорнулася калачиком. Заснути і прокинутися б вдома. Слово честі, цілий би роман написала про пригоди в чужому світі. Тільки самій ніяк не хочеться брати участь у цих пригодах, тим більше, що вони зовсім не веселі.

  Ні магії мені ніякої не дали, ні сил усяких та друзів вірних. Навіть принц і той нелюд. Що за невдаха?

  Невдовзі ми знову рушили в дорогу. І знову нескінченна дорога.

  Зупинялися на нічліг у невеликих селищах. Ночували зазвичай то на сіновалах, то просто неба. Мене мало що хвилювало. Слухала лише уважно і намагалася вбирати всю почуту інформацію. Це найважливіше у моїх умовах. Чим більше я знатиму про цей світ, тим простіше буде орієнтуватися. Особливо дослухалася, коли мова заходила про магію. Але дільного поки що нічого не дізналася.

  В який портал мене стягло? Чи є ще місця з такими самими? Він відкривається у певний день, у потрібний час? Чи є магія, здатна його відкрити? Цього мені поки що ніхто не міг розповісти.

  Нарешті ми дісталися найближчого міста. Тут принц вирішив залишити поранених, що не могли пересуватися на конях і далі їхати швидше. Це була гарна нагода і мені залишитися. Я прямо спалахнула ідеєю. Нехай містечко за кілька днів шляху від місця порталу, але все ж таки ближче, ніж столиця, в яку ми прямуємо. Та й втомилася я порядком, перебуваючи весь час під пильним наглядом.

  Як би так повернути справу, щоб і мене тут залишили?

  Підійшла до Стира з цим питанням. Він здивовано подивився на мене, а потім порадив запитати про це у принца. Ось уже до кого не хотілося йти на уклін. Злість така накотила. Не у тому віці я щоб просити. Навіть у мами років десять уже не питаю. А тут...

  Але робити нічого. Втекти не вдається, то сховавши все своє роздратування глибше, з наймилішою посмішкою попросила аудієнції у Дракона. Цей гад змусив мене прочекати в тісному коридорчику вітальні, де ми тоді зупинилися, доки сам обідали.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍