Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Розділ 8

Розділ 8

Айлін

Останній іспит складено. У моїх руках заліковка із закритою на п'ятірки сесією, а грудну клітку розпирає гордість.

Я навіть у сумочку закинути її не можу. Раз у раз розкриваю на останній заповненій сторінці і з посмішкою роздивляюся.

Айка-балам, ти у нас молодець! Станеш найкращим у місті кардіохірургом,Іншалла!

Хвалю себе ж голосом тата і сміюся. І навіть не важливо, що нам з бабаси потрібно серйозно обговорити вибір спеціалізації, тому що я схиляюся до косметології, а він мріє, щоб його дочка запускала втомлені людські серця.

Буде непросто. Цілком можливо, я, як завжди, здамся. Але зараз просто радію, що попереду два місяці літнього неробства. А сьогодні – мій законний вихідний після непростої, але успішної роботи.

Весь червень цього року — суцільні свята. Ми лише відзначили Дні народження брата та мами, а за тиждень у Бекіра вже випускний.

Його практика у Салманова пройшла на відмінно. Роботу в прокуратурі Бекіру поки що запропонувати не можуть, але на двомісячне стажування звуть. Ми всією сім'єю дуже вдячні Айдар-бею за прихильність до Бекір. І навіть я.

Того дня брат із мене всю душу витрусив, допитував, чи не набридла я Салманову, чи не наговорила дурниць, чи не нахамила...

Я щоразу повторювала, що ні. Сиділа тихо, з усім погоджувалась, за все дякувала…

Це брехня, звичайно, але ділитися правдою з братом мені не хотілося. З мамою потім теж. Ні з ким. А сама я час від часу повертаюся думками до того кабінету, до тієї дивної розмови. Начебто порожньої, а душі вона чимось все одно торкнулася.

Я трохи чекала, що Салманов побуває у мами на ювілеї (його запрошували), але свято пройшло без нього.

Це позначилося на моєму настрої. Чому – я намагаюся не думати. Зате з куди більшою цікавістю тепер слухаю історії Бекіра про його роботу. Особливо сильно реагую, коли проскакує знайоме ім'я.

Я його гуглила. Дивилася у соцмережах. Ох… Така зацікавленість і саму лякає, але зупинитись я поки що не можу. Пояснюю собі, що не зустрічала раніше таких людей. Але розмірковувати про Салманова надто багато собі не дозволяю. Відчуваю небезпеку, а ще безперспективність. Тому – дозовано. Та й, мені здається, інтерес потихеньку згасає.

Це добре.

Тому що, певна, він про мене давно забув. Роботи багато. Жіночої уваги, підозрюю, теж. Є, з ким поспілкуватися, окрім дуркуватої любительки пошукати розетки у несподіваних місцях.

Коли згадую свої слова у тій розмові, відчуваю сором. Зараз все здається недоречним. Хотілося б справити інше враження, хай я й не знаю, яке справила насправді. Але це все не має значення. Правда. Тому що у моєму майбутньому жодної ролі не зіграє.

Мені потрібно думати про плани на літо, розмову з батьком. Про Дмитра… І знову ох…

Він мене не лишає. Змінив тактику: тепер просить вибачити. Каже, що усвідомив неправоту і перед рідними теж готовий вибачитись. Клянеться, що без мене погано. І мені здається, що я бачу це у погляді. Через це погано вже мені. Серце відгукується.

Я не можу знову йому довіритися, рожеві окуляри злетіли. Але й позбутися можливо дурної віри, що в нас ще все може скластися, теж не можу.

Він більше не робить широких недоречних жестів, як тоді з хусткою. Просто дивиться здалеку. Пише. Дзвонить. А я не блокую.

Дурепа, так?

Можливо. Але я вірю в його каяття. Що нам робити, не знаю. Більше не дозволю так багато, як раніше, поки не заявимо про свої стосунки чесно. А чи заявимо – питання.

І відповідь на нього я сьогодні шукати не хочу.

Митько впіймав мене, коли вилетіла з аудиторії зі своєю останньою п'ятіркою. Я була так схвильована і рада, що з усмішкою пірнула в розкриті обійми. Він вклав мені в руку коробочку, поцілував у волосся, прошепотів, що любить і вітає ще з роком. Відпустив, коли я попросила.

Зараз коробочка лежить у сумці. У ній дуже ніжний золотий браслет. Він, звісно, не зрівняється з тим золотом, яке дарує батько, але сіє у моїй душі повний роздрай.

Митько – не наш. Але хіба він через це поганий? З іншого боку, звідки впевненість, що різниця між нами – це не прірва?

Не знаю.

Ми з однокурсниками святкуємо здачу сесії у кафешці. Посидівши трохи менше двох годин, я починаю збиратися додому. Не занудьгувала, просто чим далі – тим градус веселощів вищий. Після кафе за планом – нічний клуб. Там буде й Діма. Він дуже просив мене відпроситись і прийти.

Я могла б збрехати мамі, що святкуємо з дівчатами. Вона мені довіряє, відпустила б. Але не хочу.

Пам'ятаю прохання Бекіра. Та й у собі не розібралася.

Тому збираю речі, залишаю кілька купюр та замовляю таксі додому.

Вийшовши з автомобіля, кидаю швидкий погляд на під'їзд до воріт. Там немає тієї самої машини. Соромно зізнатися, але я тепер завжди перевіряю. Коли не виявляю – сумую. Чому — намагаюся не закопуватися. Це мине.

Піднімаю комір сорочки та втягую носом запах. У кафе був кальян, кілька курців, багато випивки, а моєму дому запах тютюну та алкоголю не властивий, тому я заспокоююсь, не виявивши його на собі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍