Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

Глава 14

— Уявляєш, що ми могли б не зустрітися? — шепочу кудись в його шию. — Якби я не зайшла тоді до тебе в кімнату. Якби не переплутала.

На ранок, всупереч очікуванням, я ні краплі не ніяковію. Пробігаю пальцями по його грудях, пірнаю під ковдру й торкаюся живота. Мені подобається відчувати його гарячу шкіру під подушечками пальців. Дивитися, як дію на нього і впиватися своєю владою над ним.

— Ми однаково б зустрілися, — впевнено вимовляє Богдан і перехоплює мою руку, коли я ковзаю доріжкою волосся на його животі.

— Упевнений? — грайливо запитую й рухаюся до нього ближче.

Відповісти йому не дає телефонний дзвінок, який перериває нашу ідилію. Богдан чортихається, але тягнеться до телефона. Поглянувши на дисплей, вибачається і встає, нітрохи не бентежачись своєї наготи. Я відвертаюсь, хоча за вчора встигла все побачити.

— Слухаю, — його голос звучить різко і грубо. — Дем’ян, ти навчений розв’язувати ці питання без мого втручання.

Я зіщулююся від його холодного тону й дозволяю собі крадькома поглянути на нього. Богдан напружений, хмурить брови й стискає губи в тугу смужку. Зосереджено вислуховує співрозмовника й на видиху вимовляє:

— Ти не охрінів бува, Дем’ян? Я попереджав, що в офісі мене не буде щонайменше два дні.

Я не можу чути, що йому відповідає хлопець на ім’я Дем’ян, але вираз обличчя Богдана не обіцяє нічого хорошого. Я ховаюся під ковдру. Вкриваюся з головою й молюся, щоб він нікуди не пішов. Щоб наше усамітнення тривало якомога довше, адже нам, виявляється, так добре разом.

— Ховаєшся?

Його голос звучить зовсім поруч, і я дозволяю собі визирнути з-під ковдри.

— Тобі потрібно їхати? — запитую ледве чутно.

Усе тому, що боюся почути відповідь. Боюся, що він із жалем відповість, що їхати він має прямо зараз і, на жаль, нічого не можна зробити.

— Я залишаюся, — спокійно каже Богдан, але попри це, встигаю помітити напругу, написану на його обличчі.

Він лягає поруч, обіймає мене і притягує ближче до себе. Цілує в скроню, у щоку, змазано проходиться моїми губами.

— Я попереджав, що мене не буде кілька днів. Не збираюся змінювати плани.

— Я приготую нам сніданок.

— Неодмінно, — погоджується Богдан. — Трохи пізніше. Йди до мене.

Я обіймаю його за талію, цілую в плече. Він справжній і пахне так, що я мимоволі труся носом об його шкіру, щоб вдихнути більше. Герань і яблуко. Учора я встигла переконатися в тому, що навіть гель для душу в нього з таким ароматом. Збудливим, приємним, м’яким і таким, що запам’ятовується. Я навряд чи переплутаю його з кимось іншим.

А ще він напружений.

Я помічаю це в його рваних рухах, в невдоволено підтиснутих губах. Ким би не був той Дем’ян, він явно приніс не дуже хороші новини.

Мені хочеться його відволікти. Розслабити, змусити забути про проблеми на роботі, якщо такі є, і звернути увагу на мене.

Богдан нависає зверху, я прогинаюся дугою, підставляючи його погляду своє бездоганне тіло. Я знаю, що вродлива. І переконуюся в цьому, коли він з голодом дивиться на мене. Ковтає. Перебирає пальцями по тілу, стискає, залишаючи червоні сліди на білосніжній шкірі.

— Ти дуже подобаєшся мені, Валеріє.

— Можна просто Лєра.

Намагаюся бути грайливою. Левицею на полюванні, яка запримітила свого царя.

— Не можна.

Не усміхається. Каже цілком серйозно. Я хмикаю. Не можна, ну й добре. Яка різниця, зрештою, як він мене буде називати.

Хоча я брешу. Лєрочка було б значно приємніше.

Тягнуся до нього. Обіймаю за плечі, цілую в щоку, підборіддя, проходжусь пухкими губами. Я вже згадувала, що саме вони подобаються мені найбільше? М’які на дотик і солодкі на смак. Я ніколи раніше не хотіла так часто цілуватися, а зараз не можу зупинитися.

— Я не зможу тебе ні з ким ділити, — звучить різко й зовсім несподівано.

Здивовано плескаю віями.

— Я ж і не збиралася.

— Просто знай це.

Він не просить — вимагає. І дивиться так. Шалено. Дико. Ніби в саму душу. Такий його погляд миттю карбується в пам’яті.

Він ревнує. Не каже цього, але я відчуваю.

— Якщо я з тобою, то ні з ким більше.

Рано. Занадто рано для таких обіцянок, але вони самі зриваються з моїх губ. Щось подібне я вже говорила Ігорю, але він ніколи мене не ревнував. Був переконаний у тому, що я нікуди й ніколи не подінуся. Чому в цьому не впевнений Богдан — не розумію. Він гарний, успішний, у нього певно немає відбою від дівчат, але він вимагає вірності від мене. Не просить, як більшість чоловіків у його положенні, вільних стосунків або сексу на одну ніч.

— А ти? — запитую, відчуваючи, як пересихає в горлі. — Мені ж не доведеться тебе з кимось ділити?

Він сміється. Відкрито й щиро. Вважає, що я бовкнула дурість? Або…

Я гучно ковтаю від здогадки. Стає прикро за те, що все так… несправедливо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍