Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

  Пішла не обертаючись і не сказавши більше ні слова. 

  До кінця дня ще відвідувала бібліотеку. Там отримала необхідні книжки для навчання. Потім виконала завдання по Зіллєзнавству та Магії трав, погортала нові підручники й приміряла форму. Робила усе, щоб тільки не задумуватись над словами Германа. 

   Вони поселились в моїй свідомості, як бур'ян, який важко вивести. Але я не дам сумнівам збити мене зі шляху. Причини моєї відрази до бойових струменів глибокі й обґрунтовані. А він просто самозакоханий бойовик, що не сприймає серйозно інші струмені, вважаючи себе особливим. 

   Спати лягла дуже рано, тому таким чином оминула допит від моїх сусідок, які як завжди повернулись до кімнати під вечір.

– Невже спить? – почула здивований голос Міли й швиденько закрила очі.

– Або удає, – висловила припущення Віккі. 

– Ну нехай спить і пам'ятає, що брехухи довго не живуть, – погрозливо промовила Міла.

    Вже певно про щось дізнались. 

– Саме так. Допит декого чекає жорсткий, – додала від себе Віккі.

  Я з образу сплячої миші не вийшла і поступово справді відключилася. А вранці зібралася майже не дихаючи, щоб ненароком не розбудити сусідок та швиденько втекла. 

   Розповісти все одно доведеться, але не хотілося це робити перед початком навчання. Краще вже у вечері. Сама не розуміла чому так боялася все їм сказати як є.  Ніби після цього моє життя зміниться остаточно, хоча воно й так вже ніколи не буде таким як раніше. 

  На вході до їдальні мене чекав Лім. Відразу зрозуміла, що він до мене, бо стояв саме у відділі факультету травників. 

– Еля, нам треба поговорити, – спіймав він мене за руку, коли я вже хотіла пройти повз нього. Під його лівим оком виднівся здоровенний синець, а сам хлопець був настільки пригніченим, що я все-таки не змогла пройти повз нього.

– Давай після сніданку в оранжереї, – запропонувала я. Бо якраз мала час до початку занять і не дуже хотіла повертатись до сусідок у кімнату.

      Він чекав мене на мармуровій лавці та мав дуже не втішний вигляд. Довелося нагадати самій собі, що Лім накоїв, щоб зменшити напад жалю до нього.

– Хто тебе так? – запитала вказуючи на око.

– Це? А, Герман висловив своє невдоволення. Він розповів мені що сталося і я не можу передати як мені шкода, Еля, – ледве не плакав Лім.

– Про що ти шкодуєш Лім? 

– Я не хотів, щоб так все вийшло. Тебе там не мало бути. Я б ніколи не заподіяв тобі шкоди, Еля.

– А іншим?

– Що іншим?

– Іншим ти спокійно можеш заподіяти шкоди? Коли хтось тебе образив, ти вважаєш, що можеш чинити з ними так? Лім, ти навіть зараз шкодуєш тільки про те, що я там опинилася. А як же твій бридкий вчинок?

– Це не стосується тебе. Твої сусідки й на гірше заслуговують. Вони… Вони огидні чудовиська! – емоційно і вже зовсім іншим тоном промовив Лім. 

– Хочеш я скажу тобі різницю між тобою і ними? Дівчата не приховують своєї суті. Вони такі, які є. А ти хочеш здаватися хорошим та насправді маєш гнилу і підлу натуру, – відповіла я, дивлячись йому в очі та відчуваючи повне розчарування. 

– Це мені ти говориш? Та, що відмовилася від такого дару? Два роки робиш з себе сіру тінь і будеш мені говорити про нутро? Спочатку на себе подивися. Та я жалів тебе і спілкувався, щоб ти сама з собою не почала розмовляти від самотності. Я б усе на світі віддав, щоб мати такий сильний бойовий магніт, а ти зробила трагедію на рівному місці. Радій, що так усе вийшло. Можна сказати, я подарував тобі нормальне майбутнє.

    Дивилася на нього і ніяк не могла збагнути, як я могла не помічати його підлості раніше. Хотілося повірити, що в нього просто хтось вселився і це не Лім зараз зі мною говорить. Він же знав мою історію. Знав і про батька, і про моє дитинство. Я поступово все йому розповіла. Ніхто скільки про мене не знав, як він.

– Що дивишся так на мене? Розчарована? Так скажи спасибі своїм сусідкам. Це вони в усьому винні!

– Скажу. Обов'язково скажу і не раз. А ти прощавай Лім. Сподіваюсь, що в тебе вийде колись усвідомити свій вчинок. 

  Розвернулася і пішла звідти не обертаючись та відчуваючи порожнечу всередині себе. Не існує хороших бойових магів. Від мого батька і до Ліма – всі вони однакові. Та найбільше мені болить від того, що саме зараз я маю йти на бойовий факультет і ставати частиною цієї магії. Скільки часу тікала та все-таки не втекла. 

Мої любі читачі! Як і обіцяла в блозі, виклала останню запасну продочку. Сподіваюсь ви дочекаєтесь поки я трохи повоюю з віусом та повернуся до книги)) Всі надії на малиновий чай та нурофен)) скоро буду!!