Читати книгу - "Поліна, я на колінах!, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 17

Поліна.

- Ми стабілізували стан Вашого батька, але йому потрібен насамперед спокій. - кидає настанову лікар біля входу у його палату. - Він Вас дуже кликав, лише тому пішли на поступку.

- Я розумію! - перевіряю чи добре зав'язаний на шиї одноразовий медичний халат, натягую бахіли й заходжу в палату.

Запах ліків одразу б'є в ніс. 

Вигляд у батька змучений, під очима кола.

- Доню… - робе глибокий вдих й заплющує очі на мить.

- Як ти? - запитую і сідаю поряд з ним.

- Вже краще! Вибач, вечірка на якій мав тебе представити не вдалася!

- Яка вечірка!? Тато! Про що ти зараз? - стискаю його холодну руку.

- Це теж важливо! Ставки занадто високі, а справи кепські! Конкуренти дихають в спину, а я навіть не зміг дізнатися хто зливає їм нашу інформацію!

- Тато, тобі не можна нервувати! 

- Завтра на засіданні правління оголосять, що ти керуватимеш бізнесом.

- Я? Чому не…

- Ти! Бо єдина кому я можу довіряти в ці складні часи! - він відвернувся обличчям до стіни, видно, що останні слова далися йому дуже важко. 

Як же ж сім’я: Клара, хлопці? Він робив таку ставку на них. Та ще й Діану пристроїв начальником кадрового відділу. Гарненька перспектива вимальовується! Потрапити у саме лігво диких звірів. 

Ошелешена вийшла з лікарні й чудом розменулася з Кларою, яка шаленим вихрем влетіла в лікарню. Чи не вона доклала своїх ручок, що батько занедужав? А можливо це робота загнала його. Якщо й справді справи йдуть так кепсько, як він описав, то не аби як переживає, напевно. Це я нічим не ризикую! Давно навчилася заробляти самостійно і без таткових мільйонів точно не буду жебракувати. 

Залишок ночі пролетів, як одна мить. Встигла лише дістатися свого нового помешкання та прийняти ванну. Заснула одразу щойно голова торкнулася подушки.

Наступного дня швиденько поснідала, одягнула діловий костюм, зібрала волосся у хвіст й, попрямувала в головний офіс. 

Таксі ще й запізнилося хвилин на п'ятнадцять. Нарешті дісталася потрібної будівлі. 

Ще раз перевірити б адресу! Зупинилася. В одній руці телефон в іншій стаканчик теплого латте, який купила поряд у кіоску.

Відволіклася на мить. І ось двері відкриваються настіж і в мене буквально врізається незнайомець. Від несподіванки щедра порція залишку кави полилася прямісінько на його білосніжну сорочку. 

- Дідько! - вигукнув той. - Не бачиш куди йдеш?

- Це Ви в мене врізалися! - ображено відповідаю.

- То може тому, що ти стовбичила перед самісінькими дверима? 

Вдвох увійшли в споруду й, на моє здивування разом попрямували до ліфту. 

Щойно зайшли у ліфт він почав розстібати гудзики на сорочці. 

Спробувала не витріщатися, та його активні рухи все одно перетягували увагу, акцентуючи на його міцній статурі та м’язах. 

- Я готова відшкодувати витрати на хімчистку! 

Він стягнув з плечей сорочку й витріщився на мене.

- Достатньо вибачення і обіцянки більше не попадатися на моєму шляху!

- Я ніколи не обіцяю того, що можу не виконати! І не вибачаюся, коли не відчуваю свою провину! - кидаю йому.

- Спробуй! Впевнений у тебе вийде! - роздратовано відповідає й нарешті лещата ліфту відчиняються.

Він звертає направо, а я зупиняюся, бо не знаю куди йти. 

Нарешті повертаю у вірному напрямку і потрапляю до головного офісу. 

- Поліно Сергіївно? - запитує чоловік й, перехоплює мене по дорозі. - Ви?

- Так! - ствердно киваю.

- Чудово! Тоді Вам сюди! - промовляє чолов'яга і буквально вштовхує мене в приміщення поряд.

Це приміщення виявляється великим кабінетом для проведення корпоративних нарад. Всі вже в зборі! Окрім Данієля. Думала, що лише я запізнилася сьогодні.

Всі присутні, а їх зібралося близько двох десятків осіб, одночасно поглянули на мене.

- Сергій Іванович доручив мені… - з урочистим виглядом промовив той хто мене зустрів у передпокої. - Представити нову правонаступницю, яка має право підпису, його майбутню спадкоємицю й власницю 51% наших акцій. Вітайте  Поліну Сергіївну Тамрицьку!

- Тамрицька… - зашепотіли деякі з присутніх.

Очі Майкла в буквальному сенсі цього слова почали наливатися кров'ю. 

- Чудово! Наш корабель плавно йде на дно! - нервово промовила Діана, але не настільки тихо, щоб цього ніхто не почув. А може так і було задумано?

Таке собі привітання я вам скажу! Хоча чого я чекала? Радощів? Дружніх обіймів? Я ж не наївна врешті решт! І здається при здоровому глузді!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍