Читати книгу - "Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський"

Вони пройшли вузьким провулком, перетнули смердючий канал і опинилися під низьким приземкуватим будинком з кутовою вітриною. Вітрина свідчила про те, що приміщення було занедбане - які б предмети не стояли на ній, вони були затягнуті в тканину, а всередині не горіло жодного світла, незважаючи на ранковий напівморок; замість вивіски над входом сумно бряжчали ланцюги. Тим не менш, Еркісія енергійно постукав у двері. Вони не почекали й хвилини, як у вікнах засяяло світло, і важкі дубові двері відчинилися навстіж.

Такою ж широкою була і посмішка господаря, який посміхався до них, поки світло лампи, яку він тримав у руках, не відбилося від його жовтуватих зубів. Гладко виголене обличчя з довгими світлими вусами було витягнуте, надаючи власникові винятково хитрого і пустотливого вигляду, якщо не брати до уваги очі, глибоко посаджені і з мудрим виразом. Посередині обличчя виділявся великий ніс картоплею, який абсолютно не гармоніював з рештою. Вбрання крамаря, що складалося з шкіряних черевиків, широких штанів і темного поясу з матерії, було настільки бездоганно нейтральним, що власник такого одягу з таким же успіхом міг би зайти як на бал аристократів, так і в убогий заїжджий двір і нічим би не виділявся.

– Це сеньйори Сантьяго і де Мірабль! - він привітався з ними, назвавши імена, хоча достеменно знав, що вони фальшиві. - І які пунктуальні! - захоплено додав він, почувши, як у сусідній церкві б'ють повну годину.

– Пане ван дер Стаатс. – вклонився Еркісія.

– Який там ще пан, який ван! Я ж казав, достатньо "Стаатс", я ж вже казав вашій милості. – Його співрозмовник нетерпляче махнув рукою. – Заходьте, порог – це не місце для ділових розмов!

Він пропустив їх у двері і повів у глибину вимерлої крамниці. Головна кімната, заставлена напіврозбитими меблями, справляла враження занедбаності, про що свідчила вітрина, але далі, в меншій кімнаті, в глибині, горів вогонь у плиті, на них чекали м'які крісла та вино, яким їх пригостив господар. На полицях біля стін стояли різні дрібнички, починаючи від засохлого базиліку у вазі, попсованих квадрантів і закінчуючи великою банкою формаліну, в якій плавали рештки чогось органічного, що, можливо, колись було гомункулом, а можливо, й ні. Всі зручно вмостилися.

– Гаразд, панове, – почав Стаатс. – Конкретні речі. Я радий повідомити, що за ваші гульдени я дізнався чимало, я б навіть сказав, більше, ніж мені хотілося б, тож прибавте ще двадцять гульденів на, кхм, операційні витрати.

– Тобто, простіше кажучи, на хабарі? – спитав Альберт.

Стаатс зробив невизначений, хаотичний жест, даючи зрозуміти, що його обурення було настільки ж глибоким, наскільки й фальшивим.

– Ой, ой, це дуже негарне слово. Давайте зупинимося на операційних витратах. Або ви платите, або гуляйте собі. – Він знизав плечима. – Я не збираюся з власної кишені вкладати в справи моїх клієнтів.

– Тут трохи більше десяти. – Еркісія, не моргнувши оком, розстебнув гаманець. Доступ до безмежних фондів Ордену був однією з найбільших переваг служби в ньому. – Решта – після візиту до банку, бо більше з собою не маю. Не крути, Стаатс, ти ж знаєш, що ми платоспроможні.

– Знаю, тому ми з тобою й розмовляємо, бо історія, в яку ви намагаєтесь мене втягнути, зовсім не безпечна. Крім того, я також знаю, що в Нідерландах дуже мало таких платоспроможних організацій, що змушує мене замислитися, до якої з них ви насправді належите... Але, звичайно, це не має жодного відношення до справи. – Побачивши вираз обличчя Еркісії, він схопив зі столу гаманець і швидко змінив тон. – Мене не цікавлять ні ваші, ні чиїсь інші таємниці. Однак я прошу виписати акредитив на решту суми. – Він простягнув Домінікові папір, ручку та чорнильницю.

Поки іспанець виписував банківського листа, панувала тиша. Еркісія порушив її лише тоді, коли поставив останню, своєрідної форми крапку після свого розмашистого підпису – Орден мав свої способи впізнавання своїх, навіть у письмовій формі і під чужим ім'ям.

– Чому ви сказали, що справа була небезпечною?

– Не тому, що хтось чекав на мене з ножем в укритті. – Стаатс знову знизав плечима. – Але в ній замішані дуже високопоставлені люди. Трохи занадто високо, як на смак людини, яка намагається не виділятися. Навколо стадтхаудера весь час хтось крутиться. Лейденські мудреці з одного боку, контрреволюціонери з іншого, і ні ті, ні інші не в захваті від приватних підприємців у цьому секторі. Контрреволюціонери вважають етеромантів виродками природи, а університет, хоч і стверджує, що його покликання – ділитися знаннями, стає напрочуд ревнивим, коли хтось ззовні домагається одержати інформацію. Не кажучи вже про втручання у внутрішні справи університету. А я, як я вже казав на нашій першій зустрічі, людина тиха і намагаюся нікому не заважати....

– Але яке відношення стадхаудер і університет мають один до одного?

– Ну, дуже велике, адже саме під їхньою опікою перебуває ваша дівчина, яку ви розшукуєте.

– Як це може бути? – насупився Еркісія. – Ох, Стаатс, чи не змарнував ти наші гроші?

– Я вважаю це звинувачення скандальним, я професіонал, – холодно прокоментував голландець. – Але якщо ви не розумієте, то, очевидно, знаєте ще менше, ніж я думав, тому давайте почнемо з початку. Тоді ви самі вирішите, чи не пішли ваші гроші на вітер.

Він зробив кілька маленьких ковтків зі своєї склянки, збираючись з думками.

– Десь у листопаді минулого року, – почав він розповідь, – рада деканів у Лейдені перетворилася на розправу на ножах, причому буквально, якщо вірити чуткам, бо запевне знаний вам l’Empereur, якому щойно дозволили відкрити кафедру етеромантії, підкинув професорам велике, тухле яйце. А саме, він звернувся до ради з проханням надати стипендію стадхаудера жінці, та ще й німкені, яку ніхто ніколи в очі не бачив. На жаль, мені так і не вдалося з'ясувати, звідки він взагалі про неї дізнався, бо це таємнича справа, в якій заплуталася оранська розвідка, тож вибачте, але ніякі гроші не змусять мене в неї вникати, тим паче, що мені це здалося несуттєвою деталлю. Він знав, значить, знав. Можна здогадатися, що колотнеча, яка розгорілася після цієї пропозиції, поширилася далеко і широко. Богослови і різні жінконенависники кинулися на l'Empereur'а, ректор був дуже незадоволений і, власне, незрозуміло, яким дивом рішення про надання стипендії було