Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

12

Ліам Баррога

 

«...Не буду його шукати. Якщо він загинув, мені буде знову дуже боляче. А якщо живий... і просто знехтував мною, кинув, це просто розіб'є мені серце».

«Знову дуже боляче...» Мені не здалося? Вона сказала - боляче?

Але наступна фраза просто змусила мене остовпіти.

«А якщо живий... і просто знехтував мною, кинув, це просто розіб'є мені серце».

Вона вважає, що я міг просто кинути її? Знехтувати нею? Тією, чий запах досі зводить мене з розуму? Знехтувати тією, заради якої я забув про свої принципи і, замість того, щоб убити суперника, погодився ділити її з ним?

Я не замислюючись убив би його, якби не відчував, що заподію їй цим страждання. А можливо, і навіть втрачу її. Скільки разів я уявляв собі, що мої руки стискають йому горло? Або ламають хребет... Або заживо виривають із грудей серце? Та незліченну кількість разів...

Саме тому, що був готовий сам убити суперника, не дуже здивувався, коли моє тіло наче пронизала блискавка. Щоразу, зустрічаючись поглядом з палаючими ненавистю і ревнощами очима Деніела, я все чекав, що він першим порушить дану Капрісуель обіцянку і тим самим дасть мені карт-бланш на вбивство. Я чекав нападу, звертаючи за ріг, або вирушаючи в душ, або лягаючи спати. Але навіть подумати не міг, що він спробує мене підло отруїти. Не передати словами, який пекельний біль я відчув, щойно наш рятувальний корабель увійшов в атмосферу Ісиди. Нутрощі ніби вивертало навиворіт, моє серце билося й пульсувало так, що від цього боліли і, здавалося, ламалися й розходилися в сторони ребра. Кожну кістку, що трощилася, кожну клітину мого тіла ніби заповнили закипаючою лавою. Шкіра лопалася і кошламами падала на металеву підлогу, світ перед очима тремтів і вкривався райдужною плівкою.

Я спробував дотягнутися до дверей, маючи намір знайти свого ймовірного вбивцю і помститися йому, але раптом виявив, що каюта стала стрімко зменшуватися в розмірах. У той момент я навіть припустити не міг, що це не приміщення стискається навколо мене, перетворюючись на тісну консервну банку, а... моє тіло збільшується в розмірах, трансформується, змінюється... Зростаючі кігті проминали й рвали металеву підлогу, яка раптом стала заслабкою. Гострі кістяні нарости, що вкрили голову, спину, плечі, впивалися в стіни каюти й обшивку корабля...

Рятувальний корабель мчав крізь атмосферу Ісиди, вібрував... Обшивка корабля тріщала, в отвори, пророблені моїми шипами, вривалося розпечене повітря, випалюючи жалюгідні залишки кисню. Потворний палець із довгим, гострим кігтем на кінці вже дотягнувся до ручки дверей. І тут я завмер... Як завмирав щоразу, коли перед очима - чи то наяву, чи то в уяві, з'являлася вона... моя Капризуля.

Я міг у той момент відчинити двері, знайти і вбити Деніела. Але тоді... атмосфера Ісиди просто розірве корабель на частини. Загине ненависний суперник... Але разом із ним буде приречена і моя кохана, під серцем якої росте моя дитина.

І тоді я просто заблокував двері каюти, закрив своїм тілом тріщину в обшивці корабля, яка дедалі збільшувалася. Замість того, щоб убити, я вирішив померти і дати моїй жінці і моєму синові шанс вижити.

Але я не помер. Броня, якою вкрилося моє тіло, захистила під час польоту в розпеченій атмосфері, врятувала і тоді, коли корабель, вдарившись об скелю, полетів, змінивши траєкторію. Мене ж просто викинуло ударною хвилею з корабля. Пам'ятаю лише, як завив нелюдським голосом, коли палаючий слід корабля зник за небокраєм, а я продовжив своє падіння.

Ми, мутанти, завжди хизувалися своєю здатністю пристосовуватися і виживати. Ось і в той момент, виринувши з кучерявих, вологих хмар, на величезній швидкості наближаючись до гребеня скель, я встиг побачити і сріблясту змійку річки, що біжить серед скель, і густі, неприродно яскраві нескінченні ліси, і мідні скелі, і зів широкої печери, і навіть кілька явно людських поселень. Немов людина, якій уперше дозволили зробити ковток повітря, я жадібно вбирав у себе зовсім нові, невідомі мені до того аромати. Серед них я навіть відчув ледь вловимий запах багаття, і чогось ще, неймовірно смачного. Я вловив багато різноманітних запахів, але не відчув тільки одного - запаху металу і машинного масла, серед якого народився і жив.

Зробивши ще кілька хаотичних кульбітів у повітрі, я раптом подумав, що варто було жити заради того, щоб дихати цим повітрям, насолоджуватися небачено яскравими й обережними променями двох світил. На цій планеті хочеться жити і... давати життя своїм дітям. І неймовірно шкода і сумно стало від думки, що через кілька секунд просто розіб'юся об каміння, яке стрімко наближається. Пам'ятаю, як стрепенувся, як розставив широко лапи, як боляче натягнулася від пориву зустрічного вітру шкіра, як, підкоряючись невідомому раніше звірячому чуттю, сіпнувся, намагаючись рухатися в одному напрямку з повітряною течією. І пам'ятаю нелюдський захват, коли зрозумів, що я більше не падаю, як незміцніле пташеня, а ширяю в повітрі, і навіть можу змінювати напрямок польоту.

Щоправда, на невелике плато біля входу в печеру, я все ж таки не елегантно приземлився, а шльопнувся, піднявши в повітря хмари пилу.  У тій печері я проспав до ранку. А на світанку почув обережні, явно людські кроки.

Людей, одягнених у все чорне і озброєних не тільки мечами, а й дивними світними блискавками, що горіли на кінчиках їхніх пальців, я зустрів у людській подобі. Мій одяг безслідно зник, а тіло саднило від саден і опіків.  Усе ж, падіння в атмосфері не минуло для мене даром.

На мій превеликий подив, самандарці, а це були саме вони, зустріли мене не як ворога, а наче божество, що звалилося з неба. І навіть те, що, перетворюючись на людину, частина чола, вилиці та підборіддя залишалися понівеченими і схожими на морду моєї другої іпостасі, тільки переконувало їх у моєму чарівному походженні. Звичайно ж, я не був богом, але все ж у моєму порятунку було щось схоже на диво. Дивом виявилося і те, що я одразу, з першого ж слова зрозумів мову людей, які прихистили мене. Для того, щоб зайняти місце їх вождя, виявилося достатнім знову перетворитися на шкуру звіра, і власними іклами та пазурами розірвати дикого ігозавра, що напав на наш табір. Найбільше самандарці цінували силу, спритність і сміливість, і це лише зіграло мені на руку. Я не став відмовлятися від запропонованої мені честі, і незабаром зміг об'єднати кілька ворогуючих між собою загонів. У кратері згаслого вулкана я велів закласти місто - на той час мене вже просвітили, що плем'я самандар вважалося племенем кочових волоцюг. Я ж прагнув стати вождем не дикого племені, а шанованого у світі Ісиди народу. Удача була на моєму боці - почувши про людину-дракона, що впала з неба, до молодого міста Самандар потягнулися вигнанці-маги, ремісники, будівельники і воїни.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍