Читати книгу - "Я сам поховаю своїх мертвих"

увазі, що тепер ви будете брати гроші?

— Ну як іще це до тебе донести... — сказав Ліон жорстко. — Написати про це пісню і заспівати?

— А куди подівся містер Інгліш?

— Полетів у теплі краї. Ти будеш співпрацювати зі мною чи поговорити по-іншому?

— Добре, добре, — поспішно погодився старий. — Я ж не знав, — чоловік дістав засмальцьований конверт і штовхнув його через стіл. — Ось. Я, напевно, піду.

— Сядь і сиди, — відрізав Ліон і взяв конверт, на якому було написано: «Від Джо Хеннесі. $10».

— Ти Хеннесі? — запитав він.

Чоловік кивнув.

Ліон розірвав конверт, дістав дві п’ятидоларові банкноти і запитально глянув на Хеннесі.

— Це що за пожертва?

— Що ви маєте на увазі? Усе ж добре, хіба ні?

— Можливо. Не знаю. Навіщо ти мені це сунеш?

На обличчі Хеннесі виступили краплинки поту.

— Віддайте мені гроші, — мовив він, не підвищуючи голосу, — я знав, що ви пройдисвіт. Поверніть!

Ліон кинув гроші через стіл.

— Агов, шалений, вони мені не потрібні, — заспокійливо пояснив Ліон. — Просто хочу дізнатися, що за справи у тебе з Інглішем. Дивлячись на тебе, взагалі незрозуміло, де ти роздобув такі великі гроші.

— Ніде не роздобув, — гірко зітхнув Хеннесі, не відводячи погляду від двох банкнот, що лежали перед ним, але не торкаючись до них. — Я не говоритиму з вами. Не знаю, хто ви, — він почав відсувати стілець.

— Заспокойся, — Ліон кинув на стіл одну зі своїх візиток. — Ось хто я, чоловіче, і можу тобі допомогти.

— Коп! — вигукнув Хеннесі, глянувши на візитку. Його очі потемніли від страху. — Ні, дякую. Ви нічим не можете допомогти, містере. Краще я піду...

— Сядь, — Ліон нахилився вперед і продовжив: — Інгліш мертвий. Він застрелився три дні тому. Ти що, не читаєш газет?

Хеннесі застиг, стиснувши кулаки та роззявивши рот.

— Не може бути!..

— Не може бути... — перекривив його Ліон і розвернувся на стільці, шукаючи очима якусь газету. — Зараз покажу, — він підійшов до купки газет, проглянув їх, приніс одну за свій столик і поклав перед Хеннесі, вмощуючись на стільці.

Хеннесі прочитав статтю, кинув газету на підлогу і глибоко видихнув. Страх поступово зник з його очей, як темрява зникає, коли сходить сонце.

— Отже, він справді мертвий, — пробурчав він тихо. — Я боюся в це повірити.

— Стовідсотково мертвий, — підтвердив Ліон. — А тепер послухай мене. Я розслідую смерть Інгліша, і ти можеш допомогти. Чому ти платив йому гроші?

Хеннесі вагався, а тоді кивнув головою.

— Я не маю чого вам сказати, містере, — заявив він упевнено. — Менше говориш — краще спиш. Мені пора йти.

— Зачекай-но хвильку, — Ліон напружив голос. — Може, пройдемо у відділок? Затримаємо тебе як свідка? Інгліш був убитий, тому краще говори, і то швидко.

Хеннесі знову побілів.

— Тут написано, що він застрелився.

— Написано. А я кажу — він був убитий. Чому ти платив йому гроші?

— Він мене шантажував, — бовкнув Хеннесі. — Я платив йому десять доларів на тиждень протягом одинадцяти місяців, і якби він не помер, продовжував би платити.

— Що він мав на тебе?

Хеннесі хвильку помовчав, а тоді зізнався:

— Дещо таке, що я вчинив багато років тому, дещо погане. Він збирався сказати моїй дружині.

— Інгліш шантажував іще когось? — запитав Ліон.

— Думаю, що так. Я постійно бачив одні й ті самі обличчя, коли приходив до його офісу. Навіщо ж іще зустрічатися з таким пройдисвітом, як Інгліш?

Ліон дістав дві сигарети і покотив одну через стіл. Він припалив свою та притримав сірник запаленим для Хеннесі. Ці новини не порадують Ніка, подумав він, гасячи сірник.

— Когось із них знаєш? — запитав він.

— Там була дівчина, що живе на моїй вулиці. Я бачив, як вона виходила з офісу Інгліша.

— Ім’я, адреса?

— Не знаю, чи повинен це вам говорити. Не хочу втягувати її в неприємності.

— Не переймайся, Хеннесі, я хочу лише перевірити твою історію. Мусиш мені сказати. Ти й так уже багато розповів, нема сенсу зупинятися.

— Я не розумію, що ви маєте на увазі, — напружився старий. — І не збираюся більше нічого казати.

— Ти жартуєш? — тихо спитав Ліон. — Інгліш був убитий. Ти мав причину його вбити. Будеш говорити або зі мною, або з поліцією — вибирай.

Хеннесі витер піт з обличчя.

— Її ім’я Мей Мітчел. Адреса — 23 Істерн стріт.

— Ну, нарешті хоч щось, — сказав Ліон. — Як Інгліш спіймав тебе на гачок?

— До моєї крамнички прийшов чоловік. Він заявив, що знає мою таємницю, і якщо я не платитиму десяти доларів на тиждень, то він розповість усе моїй дружині. Звелів приносити гроші щочетверга в агенцію «Тривога». Я так і робив.

— Це був не Інгліш?

Хеннесі заперечливо похитав головою.

— Ні. Інгліш брав гроші, а приходив до мене інший. Думаю, Інгліш був його босом.

— Як цей чоловік виглядав?

— Великий, схожий на бандита, мав неприємний шрам від правого вуха до рота, і ще у нього було штучне око. З таким краще не зв’язуватись.

— Кажи свою адресу, — твердо наказав Ліон. — Може, треба буде поговорити з тобою ще раз.

— Я живу на 27 Істерн стріт.

— Добре, друже, тепер розслабся. Усе нормально. Нема чого перейматись. Інгліш мертвий. Іди додому і забудь про нього та про його шантаж. Забудь, ніби нічого й не було.

— Ви маєте на увазі, що мені не треба більше платити?

Ліон нахилився і поплескав його по руці.

— Ні. Якщо прийде цей, зі шрамом, — затримай його і повідом мені. Я подбаю про нього і простежу, аби тебе більше не зачіпали. Обіцяю.

Хеннесі повільно підвівся на ноги. Він раптом ніби помолодшав років на п’ять.

— Ви й не уявляєте, що це означає для мене, — проказав він надламаним голосом. — Десять доларів обдирали мене. Ми з дружиною не могли навіть піти в кіно, і я постійно змушений був її обманювати, що бізнес іде погано.

— Вважай, що бізнес налагодився, — мовив Ліон. — Я тут, аби допомогти тобі, якщо потрібно. Слухай, не обіцяю, але, можливо,