Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

із горішніх кімнат. Нашу клієнтку звуть пані Пітере.   Дв   а її малі сини бачили моторошну леді під вуаллю, в чорному вбранні. Вона, здається, сидить між шибками у вікні спальні.  

— Он як. ..Аз дітьми все гаразд?  

— Як би тобі сказати... З ними була істерика. Одному хлопцеві довелося дати добрячу дозу снодійного... Гаразд. Сподіваюсь, що незабаром ми побачимо цю леді на власні очі. — Локвуд обернувся до вікна, роздивляючись на безлюдні тротуари й смугу порожньої бруківки.  

Шофер озирнувся через плече й зауважив:  

— Зараз ніби спокійно, пане Локвуде. Та насправді це не так. Добре, що вам пощастило найняти мене. Мій автомобіль був останній вільний у гаражі.  

— А що сталося, Джейку?  

— Ота навала привидів у Челсі. Там збирають величезну команду, щоб упоратися з ними. ДЕПРІК набирає агентів звідусіль — і з заходу, й зі сходу, і з центру. Вони реквізували майже всі таксі.  

Локвуд насупився:  

— Аз яких агенцій вони беруть людей?  

— Зрозуміло, що з найбільших. «Фіттес», «Ротвел»...  

— Авжеж.  

— А ще — «Тенді», «Аткінс і Армстронґ», «Темворт», «Ґрімбл», «Стейнс», «Мелінґкемп», «Банчерч»... І ще з якихось — не пам'ятаю вже, як вони звуться.  

Локвуд зневажливо пирхнув:  

— «Банчерч»? Це ж дрібна агенція. У них лише десятеро людей, і восьмеро з них ні до чого не здатні...  

— Це вже не мені судити, пане Локвуде. Хочете, я додам лаванди в кондиціонер? Це безкоштовна послуга в таких нових автомобілях, як мій.  

— Ні, дякую, — відповів Локвуд, шморгнувши носом. — У нас із Люсі є свої обереги, хоч ми й не з «найбільшої агенції». Нам вистачає захисту.  

Після цього він замовк, однак я відчувала, який він сердитий. Він сидів, утупившись у вікно й тарабанячи пальцями по коліну. Я, зі свого затінку на задньому сидінні, спостерігала за тим, як світло вуличних ліхтарів виграє на Локвудових щоках і стиснутих вустах, як воно відбивається в його темних, тривожних очах. Я знала, чому він сердиться: Локвуд завжди хотів, щоб про його агенцію говорили як про одну з найкращих у столиці. Він палав амбітним бажанням зробити свій внесок у вирішення Проблеми.  

І я розуміла причину цього бажання.  

Звичайно ж, розуміла. З тієї самої літньої днини, коли він відчинив заборонені двері на другому поверсі й пустив нас із Джорджем усередину.  

   

— Моя сестра... — сказав тоді Локвуд. — Це її кімната. Як ви. напевно, здогадались, тут вона померла. А тепер я, з вашої ласки, міцніше зачиню двері.  

Так він і зробив. Тоненький сонячний промінчик, що сягав сюди зі сходів, згас. Ми ніби опинились у пастці. Тихо клацнули залізні смути, якими було оббито краї дверей. Тепер ми були цілком відгороджені від звичайного світу.  

Ні я, ні Джордж не казали нічого, лише тулились одне до одного. Усе, що ми могли зараз зробити, це вдержатись на ногах — хвилі психічної енергії огорнули, осліпили, притиснули нас, як штормовий прибій. У моїх вухах лунав рев.  

Я хитнула головою, щоб оговтатись, і змусила себе розплющити очі.  

Вікно навпроти мене було щільно завішено. Лише по краях пробивались ясні промінці літнього сонця. Крім них, у кімнаті більше не було жодного джерела світла.  

Природного    світла.  

Кімнату сповнювало рідке, немов вода, й сріблясте, наче місячне проміння, потойбічне сяйво.  

Його відчувала навіть я. Зазвичай я не помічаю Смертних Вогнів — і тому вірю Локвудові на слово. Та цього разу мені все було видно. Посередині кімнати стояло ліжко — односпальне, вузьке, воно впиралось у стіну праворуч від мене. Ніжки й дерев’яні бильця були пофарбовані в білий чи кремовий колір, голий