Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Повалилася в сніг навзнак. Він завмер.

Час спливав нестерпно повільно. Звір навіть не дихав, не усвідомлюючи, що легені розривають грудину, вимагаючи повітря. Христина не рухалася. Звір рахував секунди. Вона лежить уже пів хвилини… Якщо так піде далі, хурделиця й мороз усе зроблять за нього. «Не встане… — подумки повторював він. — Не встане!»

Нарешті він шумко вдихнув і вперся руками в коліна, відчувши, як на нього навалилася ціла тонна втоми. «Усе закінчилося», — сказав він собі, але ці слова пролунали як брехня. Жалюгідна, непереконлива брехня. Він мусить усе докінчити сам. Не можна покладатися на долю, — вона полюбляє бити в спину. І щойно він обернеться, щоб піти, дівка підведеться. Встане, дійде до людей і скаже їм лише два слова — ім’я і прізвище. Вгадайте, чиї! Вгадайте, чиї…

Знову істерично завібрував телефон, і знову — «іменний» сигнал. Дзвонив головний. «Папік», як усі тут казали. Представник влади. Хоча, який там збіса представник! Тут він і є — влада. І Звір боявся цієї людини. Подумки він зараз скинув йому на голову цілу купу брудних лайок, не знаючи, як учинити: не відповісти на «папіковий» дзвінок — це навіть страшніше, ніж відповісти…

Аж раптом — придумав! Дзвінок «папіка», недобита дівка на площі, всі ці свідки і люди біля вікон — усе склалося докупи в один неперевершений пазл!

Він знає! Знає, як до неї дістатися!

Андрій відірвався від течки і подивився у вікно, але замість засніженої рівнини там давно було тільки темне відображення залитого світлом вагона. Руденька навпроти вочевидь нудьгувала, тож охоче почала ловити його погляд.

— Щось цікавеньке? — нарешті запитала вона, кивнувши на теку.

Оте її «цікавеньке» пролунало якось занадто грайливо і по-свійському, аж Андрій розгубився, спантеличений її безпардонністю.

— Таке…

— Папка у вас… Фактурна! — дівчина вочевидь намірилася побалакати. — Що в ній?

Андрій міркував, як би то її ввічливіше відшити. З іншого боку, від такого специфічного читва голова рано чи пізно закипає, тому співрозмовник не зашкодив би — принаймні, щоб упорядкувати власні думки.

— Вам справді цікаво? — обережно запитав він, і дівчина вмить пожвавилася.

— Та я просто згорю зараз!

Вона скинула туфлі й залізла на сидіння з ногами, вмощуючись зручніше.

— Ну, якщо вам подобаються загадки…

— Як по правді, то більше відгадки…

— Гмм… Якраз із відгадками тут напряжонка.

— Давайте вже! — вона аж вовтузилася з нетерплячки. — Мене звати Дора.

— Добре… — він іще секунду повагався. — Я Андрій… А в цій течці — кримінальна справа.

— Ой… — видихнула Дора.

— Це про вбивство… Слухайте. На центральну площу одного селища вибігає дівчина… Їй вдалося вислизнути з рук маніяка, але вона поранена. До порятунку лишається кілька кроків, коли дівчина непритомніє.

— Бідненька, — прошепотіла співрозмовниця.

— Що ж… Так от, маніяк вирішує вийти на площу й підгадати момент, щоб закінчити… розпочате…

— Який жах…

— Я попереджав.

— Вона врятувалася чи ні?

— Підождіть. Так от, на площі були камери. Одна — на будівлі адміністрації, й ще одна… — він зазирнув у теку: — …на банкоматі навпроти. Але через заметіль тієї ночі зображення нечітке. Часом узагалі нічого не видно.

— І не видно, хто вбивця?

— Точно! Зате видно, що після того, як дівчина непритомніє, на площу один за одним виходять троє чоловіків. Технічно це міг учинити кожен із них.

— То вона не вижила?

Андрій зітхнув.

— Дослухайте. Так от, на площу вийшли троє… Ясна річ, я не можу назвати прізвищ… Скажімо так, це були дільничний офіцер поліції С., начальник пожежної станції на прізвище Н. і такий собі А. — доволі мутний тип, що виконує обов’язки особистого охоронця у селищного голови…

З того місця, звідки ступив на освітлену площу дільничний офіцер поліції Субота, крізь віхолу можна було легко розрізнити силует людини, що лежить у снігу, — варто було вітрові трохи послабити натиск. Величезна кривава пляма від шиї й до самісінького пояса здалеку скидалася на жирний штрих олівцем на білому папері. Та Субота дивився винятково під ноги — чи то пильнував, куди ступити модним замшевим черевиком кольору індиго, чи з якоїсь іншої причини не надто хотів вертіти головою.

Дільничний вбраний був не по формі: піжонська шкіряна куртка з підпушкою й вузькі блакитні джинси із замашним написом «Армані» на пласкій квадратній дупі. Високе чоло, відстовбурчені вуха, жваві очі, що вічно стріляли на всі боки. Він був куций, опецькуватий і пружинив за кожного кроку, ніби пританцьовував під лише йому одному чутну музику.

— Захар, шо там у тебе з тіліфоном! Науменко! — зарепетував він, наблизившись до автокрана.

Двоє робітників вовтузилися коло слова «САД». За їхньою роботою спостерігав немолодий бригадир. Начальника пожежно-рятувальної станції ніде не було.

— Дак а де ж… — розгубився Субота.

— Так а я шо… — пробурчав бригадир, зводячи плечима. — Він тут головний.

Субота роззирнувся, але вітер саме завів довкола них свій монотонний хоровод, і годі було роздивитися хоча б щось. Аж ось йому раптом здалося, що крізь хурделицю вдалечині замаячила якась тінь, і дільничний стрепенувся й попростував у той бік.

— Захар! Захар, матері твоїй, га?!

Але тінь раптом завмерла, так наче Науменко не міг второпати, куди іти. Зрештою, це не таке вже й неможливе з огляду на те, як майстерно той умів напиватися за першої-ліпшої нагоди. Щоправда, давно вже не помічали за ним… А що як та тінь не рухалася від самого початку? Субота пішов швидше, та за кілька секунд примарний силует раптом розчинився в білому нуртовищі, й він розгублено зупинився. «Може, дерево…» — подумав й став напружено згадувати, чи з того боку щось росте. Озирнувшись, побачив, що бригадир не зводить із нього очей, і поспішив назад. До речі, саме десь там, на розі адміністрації, ростуть ялинки.

— Дак а шо так довго? — спитався Субота, обдивляючись напис.

Літери були встановлені на сталевій конструкції приблизно метр заввишки, але зараз сніг майже цілком поховав її, і робітникам, щоб ті літери під’єднати, доводилося зариватися в кучугуру, наче двом песцям-переросткам.

— А погода яка! — змахнув руками бригадир. — І щиток у вас старий! Моя б воля, я б усе це відклав!

— У нас тут знаєш, чия воля. Мене оно з-за столу підняли, поняв, да? А чого? Бо Павло Борисович кої-кому не додзвонився. Сильно він таке не любить… А як він сказав щось здєлать, а ви взяли та й не змогли, — то це вже не просто «не любить», — і Субота зробив у повітрі пас, наче прикріпив до уявної шкали невидиму табличку. — Отут-о «не любить», осьде, вище, «ненавидить», далі, сука, «чистий сказ»… Потім довго нічого