Читати книгу - "Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

      - То, що ти нам скажеш? – Звернувся князь-король до Алана Михайловича несподівано високим, ледь не писклявим, голосом. – І відпусти цю хвойду.

       Цього Фрося не могла стерпіти.

       - Я - не хвойда! Я принесла йому обід. Але цей чоловік, - дівчина вказала на серйозного чолов’ягу, -  навіть не допоміг…, - решту своєї гнівною промови Фросі не вдалося договорити. Підступний вчитель затулив їй рота своєю крижаною долонею і мовив:

     - Прошу вибачення, о великий королю. Ця дівчина - щойно з хутора, тож не знає, як слід поводитися. І вона не винна, о повелителю, що її відіслали передати обід такому негідному в’язню, як яким я є.

     Князь задумався, Фрося розлютилася, Алан Михайлович мовчав, і тут подав голос Воєвода Василько:

     - Це все – не важливо! Скажи лише, чи ти підтверджуєш, що три дні тому оцей чоловік,  - він вказав на воєводу Дмитра, - підступно задумав зраду супроти короля нашого, Данила Романовича?!

      - Підтверджую, - погодився Алан Михайлович.

      - Я протестую, - хворим хрипким голосом заперечив воєвода Дмитро. Судячи з всього, купання у крижаній річці позначилося на його здоров’ї. – Цей чоловік - воєвода Василько та ця дівчина, навіть якщо вона і не хвойда, - вчителю ледь вдалося втримати Фросю, - задумали згубити тебе, Данило Романович. – Звичайно, - сказав він сором’язливо опустивши очі, - ви можете не вірити мені, але ж угорські та польські золоті монети, які знайшли в кишені воєводи Василька, кажуть красномовніше за мене.

     Зала загуділа, Данило Романович та воєвода Василько зблідли. Фрося нічого не зрозуміла, а Алану Михайловичу кортіло дати дівчині запотиличника: за явну зміну історії.

    - Але князю, - спробував захистити свою честь воєвода Василько. – Дмитро бреше. Цей хлопець і ця дівчина підтвердять мої слова. Саме воєвода Дмитро отримав гроші від найманого вбивці.

     - А як ти поясниш, що угорські та польські гроші знайшли у тебе? – Із сумом запитав Данило Романович. Воєвода Василько розгубився. Як і більшість чесних людей, він вважав, що правду завжди легко довести. Але люди завжди більше довіряли красномовству, ніж фактам, доказам та логічному мисленню.

      - Але ж… але ж… я завжди служив тобі, королю, вірою та правдою. Ти ж знаєш мене з самого дитинства.

      - І я також, - втрутився воєвода Дмитро,  – служив тобі вірою та правдою. І всьому нашому народові. Навіть у найтемніші часи. Мені все одно, що буде зі мною…  Але ж, королю, мене непокоїть що такі брехуни, як воєвода Василько намагаються продати наш народ ляхам, прикриваючись довгими роками вірної служби. Думаю, якби воєвода Василько дійсно піклувався про наш народ, у його кишенях не було б ворожого золота і він би не намагався втопити мене у крижаній…

     Воєвода Дмитро не встиг закінчити підступне речення, адже воєвода Василько кинувся із кулаками на супротивника. Присутні у залі ледь відтягли воєводу Василька, який ледь не задушив воєводу Дмитра. Фросі здалося, що в очах останнього спалахнув підступний переможний блискіт.

    - Досить! – Стукнув долонею по підлокітнику  свого відполірованого стільця юний король. – Ми побачили достатньо. В пам'ять про наші юнацькі роки, відправляю тебе,  воєводо Василько, до наших центральних земель, на болота. Там теж треба охороняти народ, від розбійників. А тобі, воєводо Дмитро, дякую за спостережливість та вчасне повідомлення про зраду.

     - Але ж, це Дмитро – зрадник! – Вигукнула Фрося. Присутні у залі чоловіки зверхньо подивилися на дівчину.

      - Дівчино, навіть якщо ти і не хвойда, - сказав юний Данило Романович,  викликаючи новий приступ люті у Фросі, - твоє слово нічого не важить проти слова чоловіка. Особливо, поважного чоловіка. А якщо на твоєму хуторі інші порядки, повертайся туди, де виросла. – З цими словами, король піднявся та заколивався у повітрі. Фросі запаморочилося в голові.

     Коли дівчина знову прийшла до тями, то виявила, що лежить у величезній купі сміття, а холодний вітер дме їй в обличчя, намагаючись засунути у рота брудний фантик від цукерки.

    - Що трапилося? – Запитала Фрося, не очікуючи на відповідь.

    - Злодія, який хотів змінити минуле, я не знайшов. Однак, минуле таки остаточно змінилося, і ми повернулися у той час, що зветься наш час, - пролунав поруч голос Алана Михайловича. Вчитель історії стояв по коліно у смітті, а з його сучасних штанців стікало щось, що нагадувало прострочений полуничний йогурт. – Ми ж мали повернутися до школи. Не подобається мені це.