Читати книгу - "Посуха"

кардиган, маленька пляшечка парфумів під назвою «Весна-красна», світлина Біллі й Шарлотти в рамочці. Негусто.

Розібравши рамку, Фок зазирнув під світлину. Нічого. Він склав рамку назад. Рако, який сидів навпроти, зняв кришечку з парфумів і пшикнув. У повітрі поплив легкий цитрусовий аромат. Приємний.

Перейшли до речей Біллі: три малюнки машинок, кеди маленького розміру, читанка для початківців і коробка кольорових олівців. Фок погортав читанку, сам не знаючи, що шукає.

Приблизно тоді Аарон помітив, що батько спостерігає за ним. З протилежного кінця кімнати, через вікно, з-за газети. Аарон спиною відчував його погляд і обертався. Ерик відводив очі. А іноді не відводив. Замислено дивився й мовчав. Аарон чекав на запитання, але воно так і не прозвучало.

На поріг їм підкинули мертве теля: горлянку йому перерізали так глибоко, що мало не відтяли голову. Наступного ранку батько й син поскладали все, що влізло, в машину. Аарон квапливо попрощався з Гретчен; трохи довше він прощався з Люком. Про те, чому він їде, не говорили. Коли вони з батьком від'їжджали з Ківари, їх ще кілометрів сто за межами міста переслідував білий пікап Мела Дікона.

В Ківару вони більше не повернулися.

— Того дня Карен забрала Біллі додому, — сказав Фок. Він міркував про це від самої школи. — Малий мав піти в гості до подружки, але мати не відпустила його саме в той день, коли його вбили. Як гадаєте, можна списати це на збіг?

— Навряд чи, — похитав головою Рако.

— I я так думаю.

— Але якби вона здогадувалася, що станеться, то вже напевно забрала б обох дітей якнайдалі.

— Може, вона щось підозрювала, але точно не знала, — сказав Фок.

— Або не знала, наскільки все погано.

Фок підняв кавове горнятко Карен, знову опустив на стіл. Перевірив коробку, обмацавши краї. Вона була порожня.

— Я сподівався на більше, — мовив Рако.

— Я теж.

Довший час вони дивилися на речі, а потім одну по одній поскладали їх назад.

Розділ тринадцятий

Коли Фок вийшов з дільниці, на деревах кричали какаду. Оглушливим хором вони скликали одне одного додому, до гнізда, а вечірні тіні вже починали видовжуватися. Повітря було вогке, й по хребту у Фока стікала цівка поту.

Він ішов собі центральною вулицею, не кваплячись у паб, який чекав на тому кінці. Було ще не пізно, але перехожих траплялося небагато. Притуляючись чолом до скла, Фок зазирав у вітрини занедбаних крамниць. Він ще здебільшого пам’ятав, де що було. Пекарня. Книгарня. З багатьох крамниць винесли все дочиста. Важко було сказати, скільки вони отак уже стоять голі.

Дійшовши до госптоварів з вивішеними у вітрині бавовняними робочими сорочками, він зупинився. Сивий чоловік, одягнений у таку точно сорочку, як на вітрині, й у фартух з бейджиком, уже тримав одну руку на табличці «Відчинено» на дверях. Помітивши наближення Фока, він застиг, так її і не перевернувши.

Фок помацав власну сорочку. Та сама, у якій він був на похороні і яку виправ у раковині у себе в номері, тож непрасована тканина стала цупкою. Сорочка липнула під пахвами. Фок зайшов у крамницю.

У яскравому електричному світлі тепла усмішка продавця замерзла, не до кінця розквітнувши: чоловік упізнав покупця. Його очі забігали порожньою крамницею, яка, підозрював Фок, цілісінький день простояла така сама безлюдна. Чоловік мить повагався, а потім усмішка відтанула. Принципи — це добре, коли у касі дзвенять грошики, подумав Фок. Продавець провів Фока маленьким відділом одягу з ретельністю кравця в салоні для джентльменів. Його переповнювала така вдячність за те, що хтось готовий купити в нього бодай одну сорочку, що Фок купив аж три.

Вийшовши на вулицю, Фок пхнув покупку під пахву й рушив далі. Йти було недалеко. Він проминув кулінарію, яка пропонувала страви мало не зі всіх куточків світу, щоправда, тільки смажені або печені, бо всі вони стояли у вітринах з підігрівом. Клініка, аптека, крихітна бібліотека. Універсальна крамниця, яка, схоже, торгувала всім підряд — від корму для тварин до вітальних листівок; ще кілька забитих дошками вітрин — і от Фок знову в «Руні». Ось він — центр життя Ківари. Фок озирнувся, міркуючи, чи не погуляти ще, але вже не мав сили.

У вікно пабу видно було жменьку завсідників, які байдуже витріщалися в телевізор. На Фока чекав хіба що порожній номер нагорі. Застромивши руку в кишеню, Фок намацав ключі від машини. Отямився він уже на півдорозі до ферми Люка Гедлера.

* * *

Коли Фок припаркувався перед будинком Гедлерів на тому самому місці, що й першого разу, сонце котилося вниз по небу. З дверей і досі звисала жовта поліційна стрічка.

Цього разу Фок, проігнорувавши будинок, одразу рушив до найбільшої клуні. Подивився на крихітну камеру стеження, прикріплену над дверима. Дешево і сердито. Зроблена з матового сірого пластику, вона світилася одним-єдиним червоним очком, тож якщо не знати, що вона там, можна й не помітити.

Фок уявив, як Люк залазить на драбину, кріпить камеру до стіни, шукає потрібний кут. Спрямували її так, щоб вона захоплювала якнайбільше простору перед входами у клуні й ангар, де зберігався цінний господарський реманент. Будинок потрапив майже випадково — крихітний відрізок під’їзної доріжки. Ферма не загнеться, якщо злодії вкрадуть п’ятирічний телевізор. А от якщо з клуні поцуплять водяний фільтр, це зовсім інша історія.

Цікаво, подумав Фок, якщо того дня приходив ще хтось, чи знав він про камеру? Може, та людина бувала тут раніше й добре відала, що саме захоплює камера? Чи просто пощастило?

Люк — якщо за кермом був він — мав точно знати, що номер його машини потрапить на запис, подумав Фок. Але на той час, можливо, йому було вже байдуже. Перетнувши подвір’я, Фок зробив повне коло довкруж будинку. Рако і справді старанно захистив його від цікавих очей: усі жалюзі були опущені, а всі двері міцно замкнені. Нічогісінько не видно.

Хотілося провітрити голову, тож Фок, лишивши будинок позаду, вийшов у поля. Маєток прилягав до річки Ківари, й удалині, де закінчувалася ферма, виднілися евкаліпти. В небі низько висіло жовтогаряче літнє сонце.

Фокові часто найкраще думалося на ногах. Зазвичай він, ухиляючись від туристів і трамваїв, блукав вулицями навколо кварталу, де містилася його контора. Або, коли заходив у глухий кут, долав кілометри в ботанічному саду чи на березі затоки.

Колись серед цих ланів Фок почувався як удома, але нині все здавалося зовсім інакшим. У голові досі вирувало. Він дослухався до ритмічного тупоту власних ніг