Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

і закричав у відповідь: «Воррене, тримайся! Я спускаюся!» А у відповідь — крик безмежного відчаю:

— Не смій! Ти не розумієш! Уже надто пізно — і це моя вина. Поклади на місце плиту і тікай — ні ти, ні будь-хто інший зараз уже нічого не зможе зробити!

Тон знову змінився, цього разу він пом’якшав, ніби від безнадійного смирення. А все ж, сповнений тривоги за мене, він був вольовим.

— Швидко — поки ще не пізно!

Я намагався не зважати на нього; намагався струсити із себе заціпеніння, яке скувало мене, і дотримати обіцянки — прийти йому на поміч. Але наступні його слова, промовлені пошепки, застали мене у тому ж нерухомому стані, у кайданах крижаного жаху.

— Картере, поквапся! Це даремно — ти мусиш іти — краще один, аніж двоє! Плита!

Пауза, знову клацання, тоді безбарвний голос Воррена:

— Це майже кінець. Не будь упертюхом — завали плитою ті бісові сходи і рятуйся, тікай! Ти марнуєш час. Прощавай, Картере — ми більше не побачимось.

Тут Ворренів шепіт зірвався на крик; крик, що поступово переріс у вереск, сповнений жахом усіх епох:

— Прокляття на цих пекельних виплодків — легіони — Боже мій! Звалюй! Звалюй! Звалюй!

Після цього запала тиша. Не знаю, скільки тисячоліть минуло, доки я сидів непорушно; шепочучи, бурмочучи, гукаючи, викрикуючи у той телефон. Знову і знову впродовж тих тисячоліть я шепотів і бурмотів, закликав, кричав і репетував:

— Воррене! Воррене! Відповідай — ти там?

А тоді на мене навалився увесь жах цієї ночі — неймовірний, несамовитий, невимовний жах. Я казав, що, здавалося, тисячоліття минули, відколи Воррен прокричав своє останнє відчайдушне застереження, і лише моє волання тоді порушило справді страхітливу тишу. Але за деякий час у приймачі знову заклацало, і я, дослухаючись, нашорошив вуха. Я знову вигукнув: «Воррене, ти там?», але у відповідь почув щось, що й потьмарило мій розум. Я не намагаюся, панове, осмислити те щось — той голос, ані не можу навіть спробувати описати його, бо після перших же слів я знепритомнів, і в моїй пам’яті утворився провал, який сягає моменту мого пробудження у лікарні. Можу лише сказати, що той голос був глибокий, безживний, драглистий, віддалений, неземний, нелюдський, бездушний. Що мені ще сказати? То був кінець мого тамтешнього досвіду, а це кінець моєї історії. Я почув його, і більше нічого не знаю. Я почув його, сидячи заціпеніло на тому невідомому цвинтарі у видолинку, поміж вищерблених каменів, напівзруйнованих могил, буйної рослинності і густих міазмів. Я добре чув його із найпотаємніших глибин тієї відкритої гробниці, споглядаючи розпливчасті, спраглі до тліну тіні, що танцювали під проклятим надщербленим місяцем. От що він сказав:

— ДУРНЮ, ВОРРЕН МЕРТВИЙ!

Вулиця

 Є люди, які гадають, що речі і місця наділені душею, а є ті, які вважають це вигадками. Сам я не беруся про це судити, натомість розповім вам про одну Вулицю.

Цю Вулицю створили люди сильні і благородні: чудові, сміливі чоловіки нашої крові, які рушили в море, покинувши Благословенні Острови. Спершу то була просто вторована водоносами стежина, яка тяглася від лісового джерела до будиночків на березі моря. Пізніше, коли все більше людей приїздили на узбережжя і шукали місця, щоб осісти, вони будували хижки на північному боці Вулиці з міцних дубових колод і з кам’яною кладкою з боку лісу, бо чимало індіанців у хащах тільки й вичікували моменту, щоб випустити вогняну стрілу. А через кілька років забудували і південний бік Вулиці.

Угору і вниз Вулицею ходили суворі чоловіки у конічних капелюхах, з мушкетами і мисливськими рушницями в руках. Їх завжди супроводжували жінки в капелюшках і слухняні діти. Увечері ці чоловіки з дружинами і дітьми сиділи довкола величезних камінів, читали і балакали. Вони читали і балакали про дуже прості речі, але то були речі, які давали їм хоробрість і наснагу і допомагали з дня у день підкорювати ліси і обробляти поля. А діти слухали і осягали закони старовини, тієї дорогої Англії, якої вони ніколи не бачили, а якщо й бачили, то заледве могли пригадати.

Була війна, і після її закінчення індіанці більше не турбували Вулицю. Чоловіки, працюючи в поті чола, забезпечували процвітання своїх родин і були настільки щасливі, наскільки це було їм доступно. Діти виростали в достатку, і все більше сімей приїздило з Батьківщини, щоб оселитися на Вулиці. А тим часом підростали внуки піонерів і діти новоприбулих. Містечко стало містом, а хижки одна за одною перетворювалися на будинки — прості, але гарні будинки з дерева і цегли, з кам’яними сходами із залізними перилами і ліхтарем над дверима. Жоден із цих будинків не будували нашвидкуруч, бо ж вони мали служити багатьом поколінням. Усередині їх прикрашали різьблені каміни, ажурні сходи, вишукані елегантні меблі, порцеляна і срібло, привезені з Батьківщини.

Вулиця проникла у мрії молодого покоління і тішилася, коли її мешканці ставали ще заможніші і щасливіші. Де раніше були тільки честь і сила, зараз замешкали також смак і знання. До будинків увійшли книги, картини, музика, молодь вчилася в університеті, що здіймався над рівниною на півночі. Залишились у минулому конічні капелюхи і рапіри, мережива і білосніжні перуки; тепер бруківкою цокали копита породистих коней і гримотіли позолочені екіпажі, яких годі було полічити; на вимощених цеглою тротуарах стояли конов’язі.

Уздовж Вулиці росло багато дерев: величні в’язи, дуби і клени; так що влітку там тріпотіло ніжне зелене листя і чулися щебетливі пташині пісні. А позаду будинків пахтіли трояндові садки з доріжками і сонячними годинниками, які обіймав живопліт; уночі місяць і зорі чарівно осявали запашні квіти, які виблискували крапельками роси.

Тож після усіх воєн, лихоліть і нещасть Вулиця поринула у спокійний сон. Багато юнаків їхали геть, і деякі з них більше не поверталися. Замість старого прапора повісили новий, зоряно-смугастий. Але хоч люди й говорили про великі зміни, Вулиця їх не відчувала, бо її мешканці залишалися все такими ж, балакали про давні знайомі речі давніми знайомими словами. Дерева так само давали притулок співочим пташкам, а вночі місяць і зорі дивились на росяні квіти у трояндових огорнених живоплотом садках.

Час минав, і на Вулиці вже не видно було ні шабель, ні трикутних капелюхів, ні кучерявих перук. Дуже дивними тепер видавалися мешканці зі своїми прогулянковими тростинами, високими зачісками і короткими стрижками! Звіддалік чулися нові звуки — спершу клуби диму і скрегіт з річки за милю від міста, а тоді, за багато років, уже звідусіль долинали кіптява, гуркіт і брязкіт. Повітря було уже не тим, що раніше, але дух Вулиці не змінився. Вулицю створили кров і душі предків. Дух не змінився — ні коли люди розрили землю, щоб прокласти там дивні труби, ані коли наставили високих стовпів і натягли між ними дивні дроти. У Вулиці було стільки давнього знання, що минуле не можна було просто так відкинути.

Тоді настали лихі часи, коли багато тих, що колись знали Вулицю, перестали її впізнавати, а ті, хто знали її сучасну, не уявляли собі її минулого, і вони йшли геть; їхні голоси звучали грубо і різко, а вигляд і обличчя різали очі. Їхні думки теж протистояли мудрому, справедливому духові Вулиці, тож Вулиця мовчки занепадала, її будинків торкався тлін, дерева помирали одне за одним, а трояндові сади заростали лозами і бур’яном. Утім, одного дня вона знову відчула гордість, коли нею промарширували юнаки, хоч далеко не всі вони