Читати книгу - "Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва"

Таксі нарешті зупинилося перед маєтком, де на неї вже чекав дворецький. Сім’я Чародій жила тут вже декілька поколінь та розбудувала свій особняк від невеличкої сільської хати до триповерхової громадини на… Скільки там кімнат казала пані Каміла? Вісімнадцять? А ще басейн, два джакузі, зимовий сад, спортзал та три спіритичні кімнати. Так-так, спіритичні. Родина Чародій була відома своїми магічними здібностями провидців. На відміну від прізвища, ці здібності могли бути справжніми, проте Лідія ніколи не перевіряла. Хіба що пані Каміла або її дочка Ліля могли обмовитися чимось, що невдовзі збувалося в житті дівчини.

Магія… Не те щоб Лідія вірила в неї, але, мабуть, хотіла б щоб та існувала. Тоді життя мало б шанс заграти іншими барвами. А так… Дім, робота, друга робота, дім…

Дівчина так і не зрозуміла, через що сталася сварка між представниками чародійської родини. Ліля (до речі майже ровесниця Лідії) дуже хотіла кудись поїхати працювати. Але пані Каміла була категорично проти. І варто було сварці стихнути, як хтось знаходив новий аргумент та додавав масла у вогонь.

Лідія спочатку заварила заспокійливий чай і тільки після того, як вдалося вкласти молодшу Чародій спати, взялася за її матір. Тіло жінки настільки перенапружилося, що обійтися одними травами не було жодних шансів. Саме тому довелося робити масаж. Довгий, ретельний, тригодинний масаж. Уявіть як це – працювати руками три години поспіль. Щоправда Лідія знала, як полегшити собі роботу. Велику роль у її масажі відігравав і трав’яний чай, власноруч зроблений дівчиною, і свічки все з тими ж правильно підібраними травами і навіть масла, що розтиралися по шкірі.

Закінчила дівчина під самий ранок. Зимове сонце несміливо визирало з-за важких сірих хмар та обіцяло черговий снігопад. Отримавши надзвичайно щедру платню від пані Каміли, Лідія вийшла на вулицю, де на неї вже чекало чергове таксі. Проте, придивившись уважніше, дівчина зрозуміла, що це один з раритетних автомобілів сім’ї Чародій. Багатії любили все дороге, антикварне. Таке, що одразу привертає увагу. Лідії навіть ніяково було сідати в такий гарний автомобіль, але водій, відкриваючи дверцята, поцікавився:

- Оце і всі ваші речі, мадемуазель?

Ледве не гикнувши від такого несподіваного звернення у свій бік, дівчина вказала на невеличку дорожню сумку:

- Все що треба, вмістилося тут.

- Воно й правильно, - схвально кивнув водій, коли пасажирка зайняла своє місце. – Останній час юні мадемуазелі таскають з собою ледве не половину шафи. А косметики скільки! От нащо? Ви ж такі юні. Це головна ваша перевага у цьому світі. Ваші тіла сповнені життєвої сили і буквально дихають весною. Запам’ятайте, мадемуазель Ліліє, на стару шкапу ніхто й не зиркне, а от до юних дівиць погляд сам липне.

Слухаючи чоловіка з легкою усмішкою, Лідія не стала виправляти його стосовно свого імені. Вона не розуміла, до чого була ця його проповідь, але частково погодилася. Дівчина й сама ратувала за простоту та стриманість. Хоча слабкість, звичайно, мала гарні прикраси. Мама часто називала Лідію сорокою за любов до блискучих камінців. Особливо їй подобалося, як ті грають барвами в срібних оправах. Мабуть, тому серед її прикрас важко було знайти хоча б щось без різнокольорового каміння. Дівчина мала все: сережки, перстні, кафи, підвіски та навіть бінді.

Приємні думки перервав різкий писк гальм. Автомобіль в ту ж мить понесло убік та навіть підкинуло догори. Намагаючись вхопитися хоча б за що-небудь, Лідія помітила, як водій відкриває на панелі невеличку шухляду та натискає на червону кнопку. Різкий удар в задні дверцята змусив пасажирку добряче вдаритися головою об вікно. Після чого здалося, що її тіло засмоктує в себе справжнісінький торнадо. Останнім, що почула , був гучний вибух та рев полум’я.

Цвітославія

Літня жінка злякано схопилася на ліжку. Її серце сполохано калаталося в грудях, а в голові шуміла кров. Хоча очі не відразу звикли до темряви, вона точно знала, де знаходиться. Густий запах трав та занепокоєне «У-у?» не давали жодного шансу на помилку. Лідія вдома. Ну, а як ще назвати місце, де вона жила останні вісім місяців? Та й стільки всього тут зроблено, що важко вважати інакше. Дім, нехай не зовсім милий, але дім. Звісивши з ліжка ноги, стара взула чуні і пошаркала убік Ґудзика.

- Все добре, мій хороший. Просто знову наснилося минуле.

У відповідь птах блимнув золотавими очима і зручніше вмостився на сідалі. Це значило, що скоро світанок. Зазвичай Ґудзик всю ніч літав навколо дворища та полював на всяку дрібноту. Зо два рази навіть відлякав розбійників. Ближче до сходу сонця пугач повертався на сідало, чим будив Лідію. Так зазвичай і розпочинався день знахарки на ім’я Ада.

Замкнувши двері на засув та щільно зашторивши усі вікна, жінка запалила свічку та підійшла до дзеркала. З відображення на неї дивилася стара бабця з сивим волоссям та купою зморшок. А все через цього триклятого відьмолова! Раніше Лідія приймала вигляд Ади тільки вдень. Аби селяни не помітили підміни. Тепер же, через цього невгамовного нишпорку вона цілодобово мала виглядати, як літня жінка. Доторкнувшись до амулету, Лідія задіяла чари і в мить перетворилася на молоду дівчину з міцним станом, довгим чорним волоссям та все тими ж яскраво-зеленими очима.

Чесно кажучи, Ада у свій час була неймовірно гарною, навіть прекрасною жінкою. Цю рису не вдалося зіпсувати ні старості, ні життю в лісі, ні тяжкій долі. Дівчині хотілося хоча б наполовину виглядати так, коли доживе до такого віку. Скільки було знахарці, коли вони зустрілися? Сто двадцять чи сто тридцять років? Хоча яка різниця, якщо через Раймара вона може не дожити навіть до простих тридцяти. Через постійний нагляд відьмолова, Лідія була змушена використовувати амулет цілодобово. Саме тому його сила занадто швидко витрачалася. Деякі камінці у спіралі зовсім потріскалися й могли розсипатися у будь-яку мить. Саме тоді прощавай тихе життя знахарки і привіт високе багаття ефіту. Нехай Раймар хоч сто раз запевнить, що в їх світі відьом не спалюють на вогнищах, але Лідія залишиться при своїй думці. Тим більше, що плітки доносять зовсім іншу інформацію. Останню чорнокнижницю стратили на ефіті не більш ніж, як три місяці тому. От тільки не відомо, чи були це друзі відьмолова, чи ще якісь «добрі люди».