Читати книгу - "Кораліна"

оті вогнисті зелені рукавички й жовті гумові чобітки, схожі на жаб? — доскіпувалася Кораліна.

— Жаби, качки, носороги, восьминоги — все, чого тільки забажаєш! Щоранку для тебе буде вибудовуватися геть новий світ. Якщо ти залишишся тут, ти матимеш усе, чого тільки забажаєш.

Кораліна зітхнула.

— Ти й справді не тямиш, що й до чого? — запитала вона. — Я не хочу тільки того, чого мені забажається! І ніхто нічого подібного не хоче. Як по правді. Що ж то буде за розвага, коли я просто отримуватиму все, чого тільки забажаю? І коли за всім цим не буде нічого справжнього! Що тоді?

— Не розумію, — признався шепітливий голос.

— А де тобі зрозуміти! — сказала Кораліна й приставила свого камінчика отвором до ока. — Ти ж просто кепська копія, яку вона зробила зі схибнутого дідугана, що живе у нас на горищі.

Щось зажевріло з дощовика, нап’ятого на чолов’язі, десь на рівні його грудей. Бачений крізь отвір камінчика, той вогник мерехтів-блискотів синьо-біло, мов зірка на небі. «От би якогось дрючка в руку! — подумалось Кораліні. — Щоб поштурхати його...» їй зовсім не хотілося наближатися, ані на крок ближче, до окутаного тінями чолов’яги в протилежному кінці кімнати.

— А вже й того менше, — прошепотів мертвий голос.

Кораліна таки ступила крок до чолов’яги — й тут він весь розсипався. Чорні пацюки пороснули з рукавів і з-під піл пальта, і з капелюха, двадцятеро чи й більше їх, блискочучи в сутіні червоними очицями. З писком-вереском кинулися вони врозтіч. Дощовик, лопочучи, важко впав на підлогу. Капелюх закотився в куток.

Кораліна схопила дощовика, розгорнула його. Брудний на дотик і... порожній! Не видно було жодної признаки останньої з трьох скляних кульок. Примружившись, оглянула кімнату крізь отвір свого камінчика. Он щось блиснуло на підлозі, біля самого порога — спалахнуло мов зірка! Але ту кульку ніс у передніх лапках найбільший чорний пацюк. Тут був — і вже й зник!

Дівчинка метнулася за ним, тоді як інші пацюки стежили за нею з усіх кутків кімнати.

Відомо, що пацюки можуть бігати швидше за людину, особливо на короткі дистанції. Але ж великий чорний щур, що тримає скляну кульку в передніх лапках, не випередить рішучої дівчинки, що мчить щодуху (хай навіть вона й мала зростом, як на свій вік). Дрібніші чорні пацюки заметалися туди-сюди на шляху Кораліни, намагаючись відволікти її, але їй начхати було на всіх їх, бо вона не відривала очей від їхнього ватажка з кулькою, котрий мчав до виходу з квартири, до вхідних дверей.

Ось вони вихопилися на зовнішні східці.

Кораліна мчала вниз по східцях, а проте встигла спостерегти, що й сам будинок продовжував змінюватися, роблячись невиразнішим, сплющуючись. Тепер він більше нагадував фотографію будинку, а не саму споруду. А потім вона вже просто мчала безбач униз по східцях за тим пацючищем, і в голові їй тільки й лунало: «Дожену! Дожену!» Та лишенько! Бігла ж вона таки дуже швидко — занадто шпарко, як з’ясувалося, коли вона зіскочила з найнижчої сходинки маршу східців, й одна ступня пішла поковзом, вигнулася, і дівчинка простяглася на бетонному майданчику.

Її ліве коліно було подряпане, і шкірка здерта, а долоня однієї руки, яку вона була викинула вперед, щоб зупинитися, стала сумішшю роздряпаної шкіри й жорстви. Їй трохи боліло, а згодом, Кораліна знала, заболить іще дужче. Вискубла жорству з долоні й зіп’ялася на рівні ноги, а тоді, усвідомлюючи, що вона програла це змагання, що вже запізно, спустилася якнайхутчіш з останнього маршу східців на подвір’я.

Роззирнулася надовкола, шукаючи того пацюка, але він зник — і кулька з ним!

Рука, де здерто шкіру, вже дуже їй боліла, й кров цебеніла з коліна по подертій ногавиці піжами. Десь така біда сталася з нею і того літа, коли мама зняла бічні коліщата з Кораліниного велосипедика, — але тоді, того далекого літа, з усіма тими вавками-подряпинами (садна на саднах на обох колінах), вона мала відчуття, що чогось досягла. Тоді вона вчилася чогось, робила щось таке, чого ще не вміла доти. А тепер Кораліна відчувала тільки холод утрати. Вона підвела тих дітей-привиденят. Підвела своїх рідних батьків. Підвела саму себе... всіх підвела!

Дівчинка заплющила очі й побажала, щоб земля проковтнула її...

Щось кашлянуло поблизу.

Кораліна розплющила очі й побачила того пацючиська. Він лежав на цегляній доріжці біля підніжжя східців, і на писку був здивований вираз... ну, а сам писок лежав, відділений на кілька сантиметрів від пацючого тіла! Вуса йому не ворушилися, очі були витріщені, а вищирені зуби — жовті й гострі. Комірець іще не присохлої крові блищав на його шиї...

А біля обезголовленого головного пацюка сидів, задоволено осміхаючись, той самий чорний кіт. Одну лапу він поклав на сіру скляну кульку.

— Здається, якось-то я казав, — озвався мурлика, — що і в найкращі свої моменти не люблю пацюків. Однак схоже було, що ось цей потрібен був саме тобі — просто до зарізу! Сподіваюся, ти не розсердишся на мене, що я втрутився.

— Здається, — відповіла Кораліна, ще й не відсапавшись, — здається... ти начебто казав... щось таке.

Кіт забрав лапу з кульки, й вона підкотилася до Кораліни. Дівчинка схопила її. А в голові їй тривожно зашепотів останній голосок:

— Карга збрехала тобі! Маючи тебе в своїх руках, вона ніколи не відмовиться від тебе. Ні від кого з нас вона не відмовиться, як не зможе змінити свою натуру...

Волосся на Кораліниній потилиці стало дибки. Дівчинка не сумнівалася: той дівчачий голос сказав правду. Вона поклала скляну кульку до решти двох, у кишеню свого халатика.

Вона, Кораліна, вже здобула всі три скляні кульки!

Тільки одне лишилося зробити їй: знайти своїх батьків.

Але ж це так легко! Кораліна раптом це збагнула. Вона точно знала, де перебувають її рідні батьки. Якби вона менше думала-потерпала, то давно здогадалася б, де вони перебували весь цей час. «Інша мати» не вміє створювати. Вона ж бо тільки й уміє, що перетворювати, перекручувати, змінювати.

Адже коминкова полиця у вітальні там, удома, була зовсім порожня. Усвідомивши це, дівчинка втямила й ще дещо.

— «Інша мати»! Вона задумала зламати свою обіцянку. Вона не відпустить нас! — сказала Кораліна.

— Я й не сумнівався в цьому, — запевнив кіт. — Я ж казав: нема жодної гарантії, що вона зіграє чесно. — Тут він підвів голову. — Агей! Ти це бачила?