Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Розділ 10

Минула година... дві... три... А в мене так нічого й не вийшло. Ніякого знаку, про який вони казали, не з’явилося, а без нього я не зможу використовувати силу.

— Та що ж таке? — прошепотіла я, штовхаючи з усієї сили суху гілку від дерева в роздратуванні.

— Нууу, може, він ще не прийняв тебе? — знизав плечима Топаз.

— А таке може бути?

— Та взагалі, все мало відбутися одразу.

— Ну клас, просто прекрасно. Я — лузер, — розчаровано промовила я, впала на м’яку траву, охоплена відчаєм від того, що нічого не вийшло, і прикрила очі руками.

— Давай, ми принесемо тобі щось перекусити, — запропонував Емер, і разом із Сапіром вони вирушили до машини.

— В тебе все вийде, — прозвучав поруч заохочуючий голос Топаза.

Я відкрила очі й поглянула на нього. Він стояв, притулившись до старого дерева, задумливо розглядаючи листя.

— А якщо ні?

— Я... не розглядаю цей варіант, просто, певно, треба більше часу.

Я не змогла відразу дати відповідь, лише важко зітхнула й повернулася на бік. Невдоволення наростало всередині – я гадала, що все має вийти одразу. Ех… не бути мені супер-пупер героєм!

— О, все ж щось у вас відрізняється, — промовила я до Топаза.

— Ти про що?

— Ну ось, подивись: у нас тварини не такі цікаві! — сказала я, показуючи пальцем на щось, що виглядало як дивна суміш білки та єнота, що сиділа під деревом.

— Катоіна, без різких рухів, повільно піднімися й іди до Топаза, не показуй, що ти його помітила.

— Тобто..?

— Я тобі потім розповім, просто відходь... повільно.

Я почала підніматися, намагаючись діяти, ніби нічого не було, але не змогла втриматися й кинути погляд до дерева. Це не залишилося непоміченим: дивна тварина розкрила пащу й заревла, починаючи бігти в мою сторону, збільшуючись у розмірах.

— От, срань, білка-мутант-перевертень! — вигукнула я, підскочивши й побігла так швидко як тільки могла.

— Катіона, тікай! — крикнув мені Топаз, коли вже з величезного білко-єнота вийшло щось чорне, немов хмара та полетіло на мене. Я бігла сховавшись за дерево, та воно змінило траекторію та вдарило мене в спину, відкинувши на декілька метрів. Я щосили врізалася в стовбур та впала.

У голові пролунав стогін Рубера, змішаний із лайками, але я нічого не відчула… зовсім, хоча впала досить сильно. Піднявши очі, я помітила, що підійшли ще декілька таких істот — схоже, той мутант не був сам, а покликав  “друзів”. Топаз намагався відбиватися, але міг лише захищатися.

Через мить зверху почувся писк. Я підняла очі й побачила, як з гілки летіла інша білка, хоча тепер вона більше нагадувала якусь химеру, розміром з величезну собаку, з гострими пазурами й великими зубами, які явно були не для краси. Проте вона не дістала мене — лиш півметра, коли навколо раптом спалахнув прозоро-червоний щит, що не давав їй наблизитися.

— Спробуй знову прикликати силу, я не зможу захищатися вічно, — кричав Рубер у моїй голові.

— Звідки щит? Ти ж казав, що не можеш чаклувати!

— Я і не чаклую, я твій вартовий, дурепо, я і є цей щит! — прошипів він.

От халепа. Що ж робити? Я знову спробувала зосередитися, але, як і раніше, не знала, що має статися, як це робити, і звідки брати силу, якої не відчувала.

Химера, зрозумівши, що до мене не може дістатися, почала бити кігтями по куполу щита. Кожного разу, коли вона вдаряла, щит спалахував червоним під болючими вигуками Рубера.

Прибігли Сапір і Емер, щоб допомогти, але я пам’ятала, що їхня сила використовується лише для захисту, поки вони не активовані.

— Рубер, що мені робити? — в паніці прошепотіла я.

— Закрий очі, — простогнав він у голові.

Химера вдарила, розлючена, що не може прорвати бар’єр, і збільшилася ще більше. Наступний удар прийшов під супутній крик: мій голос від страху, а голос Рубера — від нової хвилі болю.

— Рубер, що відбувається? Що з тобою?

— Спробуй їх знищити, швидко, — кричав він у моїй голові, — відчуй те, що було на Землі, коли на руці пробуджувався Елемент.

Я закрила очі й спробувала відновити ті відчуття: спочатку свербіж, потім тепло, що переходило в гарячку.

— Давай, Катіоно, ти зможеш, — заохотив мене Рубер, — ще трохи.

Мене кинуло в піт від цих відчуттів. Я відкрила очі й відчула дивне тепло на руці. Там з’явився малюнок червоного кольору, ніби зроблений із коштовностей.

— Продовжуй, зосередь усе тепло, що йде по тілу в руці, мов наче зливай його в сторону химери, — наставляв він у моїй свідомості.

У тому вихорі, що кружляв навколо моєї руки, почало формуватися світіння. Я кинула його у потвору, і за мить, з криком, химера згоріла, опавши на нас попелом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍