Читати книгу - "Сім вечорів"

146
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 37
Перейти на сторінку:
було б природніше сказати правду, висловити те, що й, приміром, Вордсворт наприкінці того сонету, де він картає Дугласа, який наказав вирубати ліс. І мовить, що Дуглас зробив із лісом щось жахливе, він повалив шляхетне військо — «братство дерев поважних», однак, додає, що нам болить те зло, яке самій природі байдуже, бо річка Твід і зелені луки, і пагорби, і гори живуть далі. Вордсворт відчув, що правдою можна домогтися кращого ефекту. Кажучи правду, нам болить, що зрубали ці чудові дерева, але природі це байдуже. Природа знає (якщо тільки існує така сутність як природа), що вона може відновити їх, а річка тече собі далі.

Насправді Кеведо йшлося про річкові божества. Можливо, більш поетичною була б думка, що річкам, де воював герцог, його смерть була байдужою. Однак Кеведо хотів написати елегію, вірш на смерть людини. Що таке смерть людини? З нею помирає її неповторне обличчя, і з нею помирають тисячі обставин, тисячі спогадів. Спогади дитинства й людські, аж занадто людські риси. Здається, Кеведо нічого цього не відчуває. У тюрмі помер його друг, герцог Осунський, і Кеведо пише цей сонет безпристрасно; ми відчуваємо його цілковиту байдужість. Він пише це як таке собі оскарження держави, що засудила герцога до ув’язнення. Могло б здатися, що він не любить герцога Осунського; в кожному разі він не змушує нас його полюбити. А проте це один з найвеличніших сонетів, написаних нашою мовою.

Перейдімо до іншого, що належить перу Енріке Банчса{122}. Безглуздо стверджувати, нібито Банчс кращий поет, ніж Кеведо. Та й яке значення мають такі порівняння?

Розгляньмо цей сонет Банчса і в чому полягає його чарівність:

Гостинне і правдиве в відбитті,

де видимістю прагне бути, тінню

усе живе, це люстро в темноті

тотожне місяцевому промінню.

Йому світіння лампи смеркома

пишноти надає, й жалю несміла

троянда, що зі склянки крадькома

у нього зазирає, помарніла.

Подвоює мій біль воно, бліде,

але й все любе — сад душі духмяний,

й чекає, мабуть, дня, коли ввійде

в його примарний спокій Гість жаданий,

й відіб’є люстро, освітивши ніч,

сплетіння рук і близькість двох облич[55].

Це вельми дивний сонет, бо його герой — не люстро: існує таємничий герой, про якого ми дізнаємося наприкінці. Перед нами насамперед напрочуд поетична тема: люстро, що подвоює видимість речей:

де видимістю прагне бути,

тінню усе живе…

Ми можемо згадати Плотіна. Коли хтось хотів написати його портрет, він відмовився: «Сам я лише тінь, тінь архетипу, що перебуває на небі. Навіщо творити тінь цієї тіні?» Що таке мистецтво, — міркував Плотін, — як не видимість другого ступеню. Якщо людина минуща, як можна захоплюватися її образом? Те саме відчув Банчс: він відчув примарність люстра.

Насправді існування дзеркал жахливе: дзеркала завжди лякали мене. По{123}, мабуть, також відчував це. У нього є одне не дуже відоме оповідання, в якому йдеться про оздоблення кімнат. Ось одна з висунутих там умов: дзеркала повинні бути розташовані таким чином, щоб у них не відбивалася сидяча людина. Це доводить, що По боявся своїх віддзеркалень. Ми спостерігаємо це в його оповіданні «Вільям Вілсон» про двійника, а також в оповіданні «Артур Гордон Пім». В Антарктиці живе плем’я; чоловік, який належить до цього племені, вперше бачить дзеркало й страхається.

Ми звикли до дзеркал, але в цьому візуальному подвоєнні дійсності є щось жахливе. Повернімося, однак, до сонету Банчса. Слово

1 ... 22 23 24 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сім вечорів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сім вечорів"