Читати книгу - "Битва королів"

були свої прохачі й у Коваля, Стариці, Діви та Отця, ба навіть на півлюдському лику Невідомця теж танцювало кілька відблисків свічок... бо хто ж іще Станіс Баратеон, як не цей Невідомець, який прийшов їх судити? Санса по черзі підійшла до кожного з Сімох, запалюючи свічку на кожному олтарі, а тоді знайшла собі місце на лавці між зморщеною старою пралею і хлопчаком, не старшим за Рикона, вдягненим у вишукану лляну сорочку королівського сина. Рука в старої була кістлява й мозоляста, а у хлопчика — маленька і м’яка, та все одно приємно було за когось триматися. Повітря було гаряче й густе, просякле ладаном і потом, переломлене кришталем і осяяне свічками,— від нього паморочилось у голові.

Санса знала цей гімн — колись давно, у Вічнозимі, його її навчила мама. Вона приєднала свій голос до решти.

Матір добра, Матір мила,

Молимо тебе в ці дні:

Зупини мечі та стріли,

Од війни врятуй синів.

Матір добра, наша сило,

Загаси шальгу і гнів,

Виведи дочок з горнила,

Доброти навчи в борні.

А на тому кінці міста тисячі людей втиснулись у Великий септ Бейлора на Вісеніїному пагорбі, і зараз вони теж співають, і голоси їхні наповнюють місто, переливаються в ріку й летять у небо. «Боги просто мусять нас почути»,— подумала Санса.

Вона знала більшість гімнів, а тим, яких не знала, старалася підспівувати. Вона співала разом зі старими сивими слугами і схвильованими молодицями, зі служницями й солдатами, з кухарями й сокольничими, з лицарями й лайдаками, зі зброєносцями, кухтиками й матерями з немовлятами. Вона співала з тими, що ховалися за мурами замку, й тими, що лишилися ззовні, співала з цілим містом. Вона благала милості для живих і мертвих — для Брана, Рикона і Роба, для своєї сестри Арії та брата-байстрюка Джона, який зараз далеко, на Стіні. Молилася за матір і за батька, за свого дідуся — лорда Гостера і за дядька — Едмура Таллі, за свою подружку Джейн Пул, за старого пияка короля Роберта, за септу Мордейн, сера Донтоса, Джорі Касселя і мейстра Лувіна, за хоробрих лицарів і солдатів, які сьогодні загинуть, і за дітей та жінок, які їх оплакуватимуть, а наприкінці навіть за Тиріона Куця й за Гончака. «Він не справжній лицар, але це він мене врятував,— казала вона Матері.— Бережи його, якщо зможеш, і вгамуй лють у нього в нутрі».

Та коли септон з’явився на підвищенні, благаючи богів, щоб захистили й оборонили їхнього законного та шляхетного короля, Санса звелася на ноги. Проходи були переповнені людьми. Їй довелося проштовхуватися, а септон молив Коваля дарувати силу й міць мечу та щиту Джофрі, Воїна — дарувати йому мужність, Отця — захистити його. «Хай меч у нього зламається, а щит трісне,— холодно подумала Санса, протискаючись у двері,— хай мужність зрадить йому, а вояки покинуть його».

На зубчастих стінах прибрамної ходило кілька вартових, та загалом замок здавався порожнім. Санса зупинилась і дослухалася. Десь далеко чувся шум битви. Співи майже заглушували його, але хто мав вуха, міг почути басисті стогони бойових ріжків; рип і стукіт катапульт, які жбурляють каміння; виляски й колоття; потріскування горючої смоли і дзенькіт стрілометів, які пускають довгі стріли з залізними гостряками... а на цьому фоні — зойки помираючих.

Це була зовсім інша пісня — моторошна пісня. Санса натягнула на вуха каптур і поквапилася до Мейгорової тверджі — замку в замку, де, пообіцяла королева, всі вони будуть у безпеці. Біля підніжжя підйомного мосту вона наштовхнулася на леді Танду з двома дочками. Фаліза прибула вчора зі Стоукворту з невеличким загоном солдатів. Зараз вона старалася вмовити сестру піднятися на міст, але Лоліс чіплялася за свою служницю, схлипуючи:

— Не хочу, не хочу, не хочу.

— Битва почалася,— уривчастим голосом мовила леді Танда.

— Не хочу, не хочу.

Обминути їх було неможливо. Тому Санса чемно привіталася.

— Допомогти вам?

Леді Танда почервоніла від сорому.

— Ні, міледі, дуже дякую, не треба. Пробачте мою донечку, вона недобре почувається...

— Не хочу,— Лоліс чіплялася за свою служницю — худеньку симпатичну дівчину з коротким темним волоссям, у якої був такий вигляд, наче зараз їй понад усе кортіло пхнути свою господиню в сухий рів, просто на оті гострі палі.— Будь ласка, будь ласка, я не хочу.

— Там, усередині,— лагідно заговорила до Лоліс Санса,— у нас буде потрійний захист, а ще можна буде поїсти, попити й послухати пісні.

Лоліс, роззявивши рота, вилупилася на неї. Тьмяні карі очі її, здавалося, завжди були на мокрому місці.

— Не хочу.

— Треба,— різко сказала її сестра Фаліза,— і край. Шей, допоможи мені.

Удвох вони взяли її за лікті й чи то потягнули, чи то поволочили на міст. Санса з матір’ю Лоліс і Фалізи рушили за ними.

— Вона хвора,— пояснювала леді Танда. «Якщо вагітність можна вважати хворобою»,— подумала Санса. Ходили плітки, що Лоліс у тяжі.

Двоє вартових при дверях були в шоломах з левами на гребенях і в малинових плащах дому Ланістерів, та Санса знала, що це просто перевдягнені перекупні мечі. Ще один сидів на нижній сходинці — справжній гвардієць стояв би, а не сидів, поклавши алебарду на коліна, проте, побачивши жінок, підвівся й розчинив перед ними двері, пропускаючи всередину.

Бальна зала королеви була вдесятеро менша за велику залу замку й уполовину менша за малу залу у Вежі правиці, та все одно вміщала сотню крісел, а малий розмір компенсувала розкіш. Усі настінні держала кріпилися до битих срібних дзеркал, тож горіли смолоскипи вдвічі ясніше; стіни були обшиті пишно різьбленими дерев’яними панелями, а підлога була встелена запашним очеретом. З верхнього балкона вниз лилися веселі наспіви волинок і скрипок. Південна стіна вся була в арочних вікнах, затулених, правда, важкими портьєрами. Товсте оксамитове драпірування не пропускало світла та приглушувало і молитви, і шум війни. «Байдуже,— подумала Санса.— Все одно ми на війні».

За довгими столами сиділи майже всі можні леді міста, а ще жменька стариганів і юних хлопчаків. Ці жінки були дружинами, дочками, матерями, сестрами. Їхні рідні чоловіки пішли воювати проти лорда Станіса. Чимало з них не повернуться. Повітря було важке від усвідомлення цього. Як судженій Джофрі, Сансі виділили почесне місце по праву руч від королеви. Вона саме піднімалася на поміст, коли побачила в тіні під дальньою стіною чоловіка. Він був