Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Дівчина мовчала. Вона теж незрушно дивилася на вогонь. Зовсім над головою обидва чули накрапання дощу, наче тисячі м’яких кулачків стукали в дах каюти. Вони відчували, як хитається під ними баркас у відповідь на примхливу гру хвиль стрімкого потоку. І, непомітно для дівчини, що не дивилася на нього, Кент підняв на неї очі. Відблиск березового вогню грав у її волоссі, тремтів на її білій шиї; ним були охоплені її довгі вії. І, дивлячись на дівчину, Кент думав про Кедсті, що залишився лежати у кімнаті в бунгало, задушений на смерть пасмом цього розкішного волосся — такого близького тепер, що він міг, нахилившись трохи, торкнутися його губами. Ця думка не вселяла в нього жодного страху. Бо навіть зараз, коли він дивився на неї, її рука мимоволі потяглася до щоки — маленька ніжна рука, що торкалася його обличчя й волосся, легко, мов билинка — і він знав, що ці руки не здатні були вбити чоловіка, який перед смертю боровся до останнього.

І Кент подався вперед, і взяв її за руку, і міцно стиснув зі словами:

— Маленька Сіра Гуско, розкажіть мені, будь ласка: що сталося в кімнаті Кедсті?

Безмежна віра бриніла в його голосі. Він хотів, щоб вона знала: хай що трапилося, це не похитне ані довіри, ані його кохання. Він вірив їй, і віритиме завжди.

Він був упевнений, що знає, як помер Кедсті. Картина трагедії по клаптиках складалася воєдино в його уяві. Доки він спав, Маретта і ще один чоловік були внизу у великій кімнаті разом із інспектором поліції. Кульмінація настала, і Кедсті дістав удар — у якийсь незбагненний спосіб — власним пістолетом. Потім, саме тоді, коли Кедсті вдало приходив до тями після удару і був готовий битися, супутник Маретти прикінчив його. Налякана, спантеличена тим, що тільки-но розігралося в неї на очах, можливо, непритомна, дівчина безсила була опиратися використанню свого пасма на завершальному етапі вбивства. З цієї картини Кент виключив шнури на вікнах і шнурки від взуття. Він знав, що під час злочину часто трапляється незвичайне й несподіване. А волосся Маретти вільно спадало навколо її фігури — використати його просто було першим, що спало на думку вбивці. І в очікуванні на відповідь Кент вірив, що саме так Маретта і скаже.

Чекаючи, він відчув, як напружилися її пальці в його руці.

— Розкажіть мені, Сіра Гуско, що сталося?

— Я… я не знаю… Джимсе…

Він раптом відірвав очі від вогню й поглянув на неї — наче не впевнений, що почув саме те, що вона тільки-но сказала. Дівчина навіть не повернула голови, дивлячись на вогонь розсіяним поглядом. Її долоня в його руці впіймала його великий палець і міцно трималася за нього, як раніше, коли Маретта була налякана громом і блискавкою.

— Я не знаю, що сталося, Джимсе.

Цього разу він не відчував трепетного хвилювання від дотику її маленьких пальчиків і м’якої долоньки. Глибоко в його душі ворухнулося щось, що вразило його, наче раптовий несподіваний удар. Він готовий був битися за неї до останнього подиху. Готовий був повірити кожному її слову — кожному, окрім цієї відвертої неправди, яку вона щойно сказала. Адже вона знала, що сталося в кімнаті Кедсті. Вона знала… хіба що…

Раптом його серце підстрибнуло від радісної надії.

— Хочете сказати — ви були непритомні? — голосно прошепотів він. Голос його дрижав від нетерпіння. — Ви зомліли — і тоді це сталося?

Вона похитала головою.

— Ні. Я спала у своїй кімнаті. Не збиралася спати, але… заснула. Щось розбудило мене. Я подумала — примарилось уві сні. Але щось немовби тягнуло мене, тягнуло на нижній поверх. І коли я туди спустилася, я знайшла Кедсті. Він був мертвий. Я стояла там, наче паралізована, коли ви ввійшли.

М’яким, але красномовним жестом вона прибрала від нього руку.

— Я знаю, ви не можете повірити мені, Джимсе. Просто неможливо, щоб ви мені вірили.

— Але ж і ви не хочете, щоб я вам вірив, Маретто.

— Ні… хочу. Ви мусите мені вірити.

— Але пасмо волосся… вашого волосся… навколо шиї Кедсті…

Він зупинився. Слова, як би м’яко він їх не промовляв, здавалися йому жорстокими. І все ж він не бачив, щоб ці слова якось зачепили її. Дівчина не здригнулася. Не злякалася й не затремтіла в нього на очах. Лише заклякло дивилася на вогонь. Розум Кента був спантеличений. Ніколи зі своєї пам’яті він не видобув би такого повного й незворушного самовладання. І чомусь від цієї картини йому зробилося моторошно. Моторошно було навіть попри те, що хотілося потягнутися до неї й узяти в обійми, і вилити їй всю свою любов, благаючи розповісти йому все і нічого не приховувати. Все, що допомогло б йому в боротьбі, яку він готувався почати.

А тоді вона сказала:

— Джимсе, якщо поліція нас упіймає… це ж може статися дуже скоро, так?

— Вони нас не впіймають.

— Але найбільша загроза бути впійманими — саме зараз, хіба не так? — наполягала вона.

Кент вийняв годинника і схилився, щоб роздивитися циферблат при світлі вогню.

— Зараз третя година, — промовив він. — Дайте мені ще одну добу, Сіра