Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Глядить на обрій, в тумани чадливі, — Там піни і води до неба вир… Тріпочуть в неї вії золотаві — То бурею наближується звір. Вилискується з пінистої лави Луска на животі спижева, хвіст, Полоще блиски огненно-синяві… Ось надимається, як чорний міст. Не знає діва, де подіти тіло, Як тепле молоко, як ніжний лист… І груди і живіт затріпотіли Під звоями живих рудавих кіс, А ноги розпросталися без сили… Та враз – чи сон… – крилатий кінь підніс Над нею очи і шолом героя… З безодні рев, а зверху меч заблис. Крізь вії бачить пломеніє зброя — То креше меч удари вогняні… Герой і звір пірнули в вир обоє. Схопилися, лиш клекотить на дні; Заборсалось – і з піни кінь крилатий І гнівночолий вершник на коні. Не знає діва: ждати чи тікати. Даремно, – в тіло в’їлись ланцюги… Ах, бедра й перса в коси не сховати… Вже він цілує сплет її ноги, Під грудьми чує хижі владні руки І спраглий трепет мужньої жаги. Об скелю ланцюгів розтятих стукіт. Кладе її між крил. Басує кінь. Летять – а в глибині німіють згуки. І тільки хмарами крилата тінь Як чорна пляма потягла за ними В мінливому хаосі миготінь. Уста до уст озерами нічними, — І він сказав: «О, діво, день погас. Під зорями Еллади голубими Як сонний лебідь нас несе Пегас». Арія каламарів
Нема на чорнильних морях Сторін вітряного світу, Задарма ти