Читати книгу - "Пан Ніхто"

пальцями, як тільки запідозрить щось.

— Немає такої небезпеки.

— Вам видніше. Що ж стосується зустрічі, то прийміть її як маленький подарунок від мене, мій хлопчику.

Потім підводиться з крісла, знову береться в боки й діловито запитує:

— Лягаємо?

— Ми ж для того й прийшли… — кажу у відповідь.

Прокидаюсь я з думкою, що в таку пору року давно вже треба було відмовитись від перини. Але периною виявляється Флора, чиї великі білі руки міцно обняли мене. Друга моя думка — про бідного Бенато. Видно, і сьогодні йому судилося почати робочий день без мене, а можливо, й обідати самому.

Намагаюсь звільнитись з обіймів розкішної жінки, але вона уві сні ще міцніше стискає руки. Мені стає жарко. Могутні обійми. Доведеться почекати.

Вимучена нічними переживаннями, Флора випускає мене з обіймів лише о дев'ятій. Але треба визнати, що вона одразу ж, тільки-но відкривши очі, проявляє завидну активність. Кілька енергійних вправ на присідання, кілька хвилин у ванній під душем, а вже через чверть години перед нами — щедрий сніданок на кухонному столі.

— Ти мені подобаєшся, мій хлопчику, — каже господиня, тягнучись до плетеної хлібниці з булочками. — Хоч я мусила б почувати себе ображеною.

На відміну від Розмарі, вона у першу ж ніч перейшла зі мною на «ти».

— Ображеною чим?

— Твоїм недовір'ям. Обминаєш Флору і шукаєш Брунера.

— Справа зовсім не в недовір'ї, а в необхідності; дані, які мені потрібні, я можу одержати тільки від Брунера.

Жінка замислено дивиться на мене, ніби намагається збагнути, що це за дані, які відомі її приятелеві, але не відомі їй. Потім знизує плечима:

— Хай буде так. Хоч було б більш нормальним, якби розмови велися між нами — двома торговими представниками, чи не так?

— Власне, кого ти представляєш?

— Ти ж знаєш: Макса Брунера.

— Брунер — не фабрика посуду.

— А чому він має бути фабрикою посуду?

— Значить, ти його інструмент.

— А чому не навпаки?

— Тому що він смикає за нитки.

— Боже мій! — вона здіймає брови. — Якщо він почне смикати за нитки, то заплутається у них так, що й мені не вдасться витягти його.

— А ти не боїшся, що він може позбутися тебе, коли здобич буде в руках?

Жінка сміється своїм коротким невеселим сміхом:

— Скоріше я можу позбутися його. Але я цього не зроблю. Одинокій жінці, мій хлопчику, завжди потрібен домашній собака.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Цей заклад, напевне, ще донедавна був звичайним просторим підвалом, куди скидали різний мотлох. Однак сексуальна революція невидимими шляхами проникла і сюди, правда, несміливим далеким відгомоном. Кілька плакатів паризького казино початку нинішнього століття, кілька червоних ламп у нішах, дюжина столів, естрада, освітлена прожекторами, — і підвал перетворився, принаймні в очах нечисленної місцевої богеми, у вертеп еротичного розгулу.

Це другий і останній нічний заклад у порядному Берні, за рангом значно нижчий від «Мокамбо», але, видно, набагато цікавіший, судячи з того, що публіки тут повно. Магнітофон, — замість дорогого і зовсім зайвого у такому підвалі оркестру, — через підсилювальну апаратуру переповнює приміщення просто-таки нестерпно поп-істерією. При цьому надмірність децибелів різко контрастує з браком світла, так що я досить довго блукаю поміж столами в червоному напівмороці, аж поки в якомусь кутку надибую особу, котрою я цікавлюсь.

— Можна?

Особа, неуважно скинувши на мене короткий погляд, байдуже знизує плечима. Потім окидає поглядом ще раз і, напевно, впізнає, тому що бліде довгасте обличчя видовжується ще більше, а гострі очі починають неспокійно бігати.

— Вино? — запитує кельнер, який, незважаючи на метушню, помітив мою появу.

Я ствердно киваю і, побачивши, що сусід тримає в зубах незапалену сигарету, люб'язно клацаю запальничкою. Чоловік від несподіванки здригається, потім бурмоче:

— Мерсі, я не курю.

— А раніше, мабуть, курили? — запитую якомога люб'язніше, щоб підтримати розмову.

— Над міру. Але якось лікар заявив мені: «Якщо багато куритимеш, мало житимеш». Мої груди не в найкращому стані.

Він замовкає і знову перестає звертати на мене увагу, задивившись на жінку, яка раптом появляється на естраді під попереджувальне торохтіння ударних інструментів, що гримить з магнітофона.

Не маю уявлення про програму «Мокамбо», оскільки того вечора, передчасно викрадений Флорою, я був позбавлений можливості побачити її. Що ж до тутешньої програми, то вона дуже далека від класичних традицій відомого паризького казино. Дама, яка вийшла на естраду, очевидно, прибула не з Парижа, а з якогось вертепу, перетвореного в руїни Бейрута. Досить-таки гладка, але ще рухлива, вона пробує поєднувати східний танець живота з американським стриптизом, поступово скидає свої ефірні вуалі, щоб показати все, чим обдарувала її природа, вертить тазом, показує його публіці то спереду, то ззаду і трусить тілесами, ніби якимись драглями, під екзальтоване завивання підсилювачів.

Мій сусід, весь перетворившись у слух і зір, напевно належним чином оцінює еротичну насиченість видовища. І все ж я відчуваю: щось йому заважає зосередитись як слід. Сподіваюсь, що справа не в мені.

Після того як товстуля поскидала з себе геть усе, крім туфлів, показала публіці все, що могла показати, і з кількома прощальними вихилясами зникла за завісою, на естраді відразу з'явився її антипод — дуже довга білява представниця північної раси, так щільно затягнута у шовки і шкіри, що, мабуть, мине чимало часу, поки вона зовсім роздягнеться.

Однак я не збираюся дрімати тут так довго, та й, зрештою, останні події не дозволяють дрімати, отже, я насмілююсь трохи відвернути увагу сусіда від чергової сексуальної страви.

— Я прибув сюди не заради стриптизу, пане Пенев, а з тим, щоб сказати кілька слів, які, на мою думку, вам варто вислухати

Чоловік кидає на мене швидкий погляд, потім знову втуплює очі в скандінавку, яка, скинувши жакетку із штучного горностая, взялася за сукню.

— Я вас не запрошував на розмову, — бурмоче Пенев. — Але як маєте щось сказати — кажіть. Я не глухий.

— Мені потрібні досьє агентури. Агентури Горанова.

Сусід знову стріляє в мене поглядом, а потім спрямовує його на довгу білу самицю, яка вже добралася до мереживної білизни.

— Досьє? — глухо мовить чоловік. — А більше нічого? Надзвуковий літак, атомна бомба, космічна ракета? Давайте сміливо свої заявки, я до ваших послуг.

— Слухайте, Пенев, давайте обійдемося без цього звичного, але дуже обтяжливого вступу — наївного здивування. Я сказав ясно: досьє. І треба б додати: часу обмаль.

— Я особисто нікуди не кваплюсь…

— Однак ті, що ходять за вами по п'ятах, поспішають. Не знаю, чи вам це відомо, але з деякого часу ви під наглядом. Я б не здивувався, якби й зараз за нами стежили з-за