Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

вестибюля, між двома дверима до своїх кімнат, приблизно на однаковій відстані від них. Це якщо не вважати, що одних із дверей бракувало, так само, як і частини стіни, де вони раніше були, слугуючи мені входом (або виходом, залежно від того, з якого боку опинитися), не кажучи про моє улюблене крісло та скляну шафку з колекцією морських мушель, які я назбирав по світах на різних пляжах. Шкода.

Я потер очі й відвернувся, бо навіть руйнування мого помешкання наразі відступало на задній план. Хіба я в біса раніше не бачив своїх кімнат у руїнах? Та щороку, 30 квітня...

Я повільно повернувся — ну, точно як герой того «Ніагарського водоспаду»[161]...

Ні.

Так.

На протилежному боці вестибюля, де раніше красувалася лише порожня стіна, тепер відкрився коридор, тягнучись у північному напрямку. Під час стрибка з крокви я краєчком ока помітив, як там щось зблиснуло. Дивина! Темп музичного супроводу мого життя, схоже, знову прискорювався через примху богів. Мені доводилося і раніше бувати в цьому коридорі, там, де він з’являється частіше, на четвертому поверсі, з’єднуючи дві комори. Тільки там він тягнеться зі сходу на захід. Коридор Дзеркал, одна з найдивовижніших аномалій Амберського замку, довший в один бік, ніж у другий, вмістилище незлічених дзеркал. Незлічені — це не метафора. Якщо спробувати їх перелічити, результат буде щоразу іншим. Тонкі воскові свічки у високих шандалах відкидають нескінченні тіні, відбиваючись у дзеркалах — великих і малих, вузьких та широких, тонованих, кривих, забраних у вишукані рами, металеві чи дерев’яні, а інколи в простих рамах чи без рам узагалі. Там є дзеркальні фігури, складені з безлічі дзеркальних граней, і свічада обтічної форми, і рельєфні дзеркала.

Я кілька разів проходив Коридором Дзеркал, дихав повітрям, насиченим ароматом свічок, інколи підсвідомо відчуваючи чиюсь присутність, помічаючи серед віддзеркалень тіні, котрі зникали, якщо сфокусувати на них погляд. Відчував хитросплетені чари цього місця, але будити його сплячого генія мені жодного разу не довелося. Може, воно й на краще. Від цього місця можна чекати чого завгодно; принаймні так мені колись казав Блейз. Він не міг висловитися напевне, чи можуть дзеркала закинути того, хто в них задивився, до темних закутків Тіней, чи загіпнотизувати його, навіявши дивну дрімоту, чи, може, перенести до країни чистих символів, де нема нічого, крім психічного несвідомого, чи втягнути в гру умів, інколи зловісну, а інколи невинну. Вони можуть зробити що завгодно з переліченого чи все водночас, а можуть нічого з цього не зробити. У будь-якому разі Коридор не був таким уже безневинним, бо час від часу в ньому знаходили слуг, грабіжників та гостей мертвими або приголомшеними, і тоді вони блукали серед його блиску із дивним виразом обличчя, бурмочучи щось, наче крізь сон. Зазвичай напередодні сонцестояння та рівнодення — втім, це могло статись і будь-якої пори року — Коридор переміщався в інше місце, інколи просто зникаючи на деякий час. До нього ставилися переважно з підозрою, остерігалися його, намагалися триматися від нього осторонь, хоча він міг не тільки заподіяти шкоду, а й винагородити, не лише налякати, а й провістити щось корисне чи подарувати раптове осяяння. Ось ця невизначеність і лякала.

А інколи, за чутками, Коридор наче очікував на якусь конкретну особу, приготувавши для неї незбагненні дари. А ще казали, що в таких випадках відхилити його запрошення було значно небезпечніше, ніж його прийняти.

— Отакої! — сказав я. — Що, просто зараз?!

Тіні танцювали вздовж усього Коридору, і до мене долинув паморочливий аромат свічок. Я рушив уперед. Лівою рукою торкнувся стіни за рогом, там, де починався власне коридор. Фракір не поворухнулася.

— Це Мерлін, — назвався я. — І наразі трохи поспішаю. Ти впевнений, що не хочеш віддзеркалити когось іншого?

Найближчий вогняний язик на мить набрав форми вогняної руки й гойднувся у запрошувальному жесті.

— От лайно! — прошепотів я, роблячи черговий крок уперед.

Я увійшов до коридору, не відчувши, що долаю якусь перешкоду. Підлогу встеляв довгий червоний хідник. У променях світла іскрилися порошинки. Я був сам не свій у багатьох сенсах; мерехтливе світло перетворювало мій одяг на костюм арлекіна, тіні, що танцювали, змінювали обличчя.

Мерехтіння... Зблиск.

На якусь мить мені здалося, наче з невеличкого овального люстра в металевій рамі, приткнутого високо на стіні, на мене поглянуло суворе обличчя Оберона. Втім, можливо, це була гра світла... а може, й справді тінь Його покійної Величності... хтозна.

Зблиск.

Я міг би заприсягнутися, що ліворуч, на рівні мого пояса, у сріблястому прямокутнику, взятому в раму з рослинним орнаментом, промайнуло моє власне обличчя, але скидалося воно на морду тварини — косий лихий погляд, висолоплений язик. Але тільки-но я повернувся придивитися, та чудасія перетворилася на звичайне людське обличчя, наче глузуючи з мене.

Я йшов коридором. Килим стишував кроки. Дихав я нерівно. Мені хотілося залучити свій Лоґруський зір чи, навіть, викликати образ Лабіринту. Але я боявся це зробити, бо надто ще свіжими були спогади про ворожу поведінку обох Сил. Відчував, що от-от має щось відбутися.

Зупинившись, узявся вивчати свій відбиток в одному зі свічад, яке чимось мене привабило. Дзеркало мало раму з чорного металу, інкрустовану срібними магічними символами. Скло було темне, туманне, наче в його глибині плавали невидимі духи. Обличчя моє виглядало в люстрі схудлим, риси загострились, і час від часу мені ввижалися ледь помітні пурпурні німби над моєю головою чи, радше, натяк на них. Щось холодне й невловимо лиховісне було в цьому віддзеркаленні, але хоч як довго я вивчав його, нічого не ставалося. Жодного послання чи осяяння, ніяких змін. Насправді, чим довше я дивився, тим більше мені здавалося, що ці ледь помітні драматичні штрихи — гра світла.

Я попростував далі повз швидке миготіння неземних пейзажів, химерних створінь, сцен із мого минулого, тіней померлих друзів та рідних З однієї безодні хтось навіть погрозив мені коцюбою. Я помахав у відповідь. Мабуть, через те, що не відійшов ще від травмувальної мандрівки між Тінями, ці дивні, а можливо, і загрозливі явища не справляли на мене належного ефекту. Мені здалося, що я краєм ока помітив повішеного, котрий розгойдувався на шибениці, мов під сильним вітром, зі зв’язаними за спиною руками, а над ним простиралося небо, яке наче належало пензлю Ель Ґреко[162].

— Останні дні видалися для мене напруженими, — промовив я вголос, — та й зараз іще не все позаду. Тож я трохи в цейтноті, якщо ти розумієш, про