Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

мене. Я не дорікаю, що ти не хочеш довіряти мені. Але ти помиляєшся. Зараз я тобі потрібен.

— Втім, вибір я уже зробив.

Він підійшов на крок ближче. Ще ближче...

— Усе, що ти забажаєш, Корвіне. Я дам тобі будь-що, лишень скажи...

— Я був з Бенедиктом у Tip-на Ноґті, — відповів я. — Дивився його очима, слухав його вухами, коли ти робив йому таку саму пропозицію. Іди до біса, Бранде! Я продовжу свою місію. Якщо ти гадаєш, що можеш мене спинити, то зараз якраз слушний час, як і будь-який інший.

Я рушив до Бранда. Знав: якщо дотягнуся до нього — вб'ю. Але також відчував, що не дотягнуся.

Він зупинився. Тоді відступив на крок.

— Це буде твоєю величезною помилкою, — сказав він.

— Я так не вважаю. Навпаки, гадаю, що чиню абсолютно правильно.

— Я не битимуся з тобою, — квапливо сказав він. — Не тут, над проваллям. Але шанс у тебе був. Коли ми зустрінемося наступного разу, я заберу у тебе Камінь.

— І нащо він тобі, неналаштованому, здався?

— Може, ще є для мене спосіб влаштувати цю справу — складніший, але ймовірний. У тебе була можливість. А зараз бувай.

Він відступив у ліс. Я пішов за ним, але він зник.

Залишивши те місце, я поїхав далі, уздовж дороги над нічим. Мені не подобалось думати про ймовірність того, що Бранд міг казати правду або принаймні частково не обманював. Але його слова переслідували мене. А що як тато програв? Тоді моя місія — цілковита дурниця. Насправді все вже скінчилось, і розпад — питання лише часу. Озиратися не хотілось — особливо якщо мене хтось наздоганяв. Моя гонитва набрала середньої швидкості. Хотілося дістатися до інших, перш ніж хвилі Хаосу сягнуть аж настільки далеко — просто аби вони побачили, що я зберіг їм вірність, аби знали, що я зробив усе можливе. Тоді мені стало цікаво, як же розгортається битва. І чи почалася вона вже, у цьому часовому вимірі?

Я мчав уздовж мосту, що розширювався під уже ледь проясненим небом. Коли ж воно стало схожим на золоту рівнину, я замислився над Брандовою погрозою. Він сказав те, що сказав, аби лиш посіяти в мені сумніви, розворушити непевність і знизити мою ефективність? Можливо. Однак якщо він хоче Каменя, то змушений буде влаштувати засідку. Я поважав ту дивну силу, яку він здобув над Тінню. Практично неможливо було приготуватися до нападу людини, яка здатна стежити за кожним моїм кроком і миттєво переноситися в найвигіднішу позицію. Чи скоро це трапиться? Гадаю, не дуже. Спершу він бажав би розхитати мені нерви — а я й так уже доволі стомлений і напружений до краю. А мені ж захочеться відпочити й поспати — раніше чи пізніше. Байдуже, як би швидко я не мчав у пекельній гонитві, та не зміг би здолати всю дистанцію за раз.

Промайнули рожеві, помаранчеві й зелені тумани, кружляючи навколо й виповнюючи світ. Земля дзвеніла під нами, як метал. Вряди-годи вгорі бриніли музичні тони, неначе дзенькіт кришталю. Мої думки танцювали. Спогади про безліч світів приходили й зникали у випадковому порядку. Ґанелон, мій друг-ворог, мій батько та мій ворог-друг, з'являвся і зникав, зникав і з'являвся. Якось один з них запитав, хто має право на трон. Я гадав тоді, що це Ґанелон, якого просто цікавило, які в кожного з нас мотивації. Але тепер знаю — то був тато, який хотів знати мої почуття. Він обміркував, а тоді прийняв своє рішення. А я відмовляюся. Чи в тому винні зупинка мого розвитку, бажання звільнитися від такого клопоту, якесь раптове осяяння чи ж все, що я пережив за останні кілька років — усе це повільно зростало в мені, даруючи осмисленіший погляд на важку долю монарха (якщо не брати до уваги коротких митей слави) — не знаю. Я пригадував своє життя в Тіні Земля — як віддавав накази і корився їм. Переді мною пропливали обличчя друзів, ворогів, дружин, коханок, родичів — усе це були люди, яких я знав протягом століть. Здавалося, Лоррейн киває мені. Сміється Мойра, ридає Дейдра. Я знову бився з Еріком. Пригадав перший прохід Лабіринтом, ще коли я був хлопчиком, а потім — іще один, коли пам'ять крок за кроком поверталася до мене. Убивства, крадіжки, шахрайства і зваби також поверталися, бо, як казав Меллорі, вони були там[102]. Однак я не міг правильно розташувати їх у рамках часу. Не було значних хвилювань, адже й провини великої не було. Час, час і ще більше часу пом'якшили гострі кути, змінивши мене. Я сприймав минулі образи себе як різних людей — неначе знайомців, яких переріс. Навіть дивувавсь, як узагалі міг бути деякими з них. Доки я мчав уперед, сцени з минулого оживали в тумані навколо мене. І без жодних поетичних перебільшень. Битви, в яких я брав участь, набували фізичної форми, якщо не зважати на повну відсутність звуку, — спалахи зброї, барви уніформ, стяги й кров. І люди — більшість із яких давно вже мертві — вийшли з моєї пам'яті, німо оживаючи довкола. Ніхто з них не був членом моєї родини, але всі ці люди щось колись означали для мене. Тут не було жодного системного підходу. Йшлося як про шляхетні вчинки, так і про ганебні, про друзів та ворогів; і ніхто з людей, яких я проминав, не помічав моєї присутності — усі були захоплені давно минулим алгоритмом дій. Тоді я замислився про природу місця, крізь яке проїжджав. Чи була це розбавлена версія Tip-на Ноґта, на околицях якого перебувала чутлива до мозкових хвиль речовина, що проектувала навколо мене панораму «Це твоє життя»[103]? Чи в мене просто починаються галюцинації? Я був стомленим, схвильованим, знервованим і засмученим, ще й рухався шляхом, який м'яко, але постійно стимулював чуття, заводячи в марення... Насправді, я збагнув, що недавно втратив контроль над Тінню, і тепер просто мандрував уздовж цієї місцевості, загнаний цим видовищем у пастку озовнішненого нарцисизму... Збагнув, що маю зупинитись і відпочити — можливо, навіть поспати, — але боявся робити це саме тут. Я мав вирватися і дістатися до спокійнішого, безлюднішого місця...

Я викривив довкілля. Перекрутив усе. І вирвався.

Уже скоро я їхав крізь сувору скелясту місцину і дістався до бажаної печери.

Ми заїхали всередину, і я подбав про Зірку. Випив та з'їв рівно стільки, аби лиш утамувати голод.