Читати книгу - "Пан Ніхто"

class="p1">— Ще кілька слів, — кажу. — Відносно передачі. Я пропоную влаштувати її ще цієї ночі.

Ще цієї ночі. Довір'я панів до слуг — якщо воно взагалі колись існувало — останніми днями упало зовсім. За Пеневим стежать, і це йому добре відомо. Однак, вступивши з ним у контакт, — а цей контакт зараз неминучий, — я теж можу потрапити під нагляд, хоча б у мене було скільки завгодно пристойних приводів для легенди про одну випадкову зустріч у випадковому закладі. Тому необхідно поспішати.

Жменя діамантів вартістю в мільйони доларів здатна закрутити голову навіть найбільш обачному хитрунові. Так сталось і з Пеневим. Він збирався було, як хвалився перед Флорою, купити віллу за свій рахунок — звичайно, за гроші ЦРУ. І ось ЦРУ усуває його від оборудки, й на торзі з'являється Кьоніг. Відкритий вихід Кьоніга на сцену, як і раптова поява несподіваної спадкоємиці, викликають у Пенева страх, що здобич, до якої він так довго підкрадався, може бути раптом перехоплена у нього. Це штовхає його на свавільні дії, зокрема на невідступне стеження за Віолеттою, чого, можливо, ніхто йому не доручав і що якраз тепер засікли люди типу Кьоніга. Не виключено й таке: замах на Кьоніга у віллі приписали Пеневу з огляду на те, що іншого можливого виконавця не було. Так чи інакше, спадкоємець Горанова — під наглядом. І ця деталь не лише примушує його замислюватись, а й, напевне, підштовхує до рішення якомога швидше виместися звідси і піти в підпілля.

У підпілля? Куди? Якщо людина встигла якось утекти зі своєї батьківщини, якщо їй один раз вдалося змінити гамірний Мюнхен на тихий Берн, то це не означає, що можна безперестанку стрибати з місця на місце, особливо коли ЦРУ несхвально дивиться на подібне безглуздя. Але це вже проблеми самого Пенева.

Зараз важливо, щоб операція відбулася без ускладнень. Ще цієї ночі. Отже, за нашою домовленістю Пенев першим залишає задимлений червоний напівморок сексуального підвалу, трохи пізніше виходжу я і їду на деякій відстані за його «шевроле». У мене немає серйозних підстав побоюватись, що спадкоємець пана Горанова спробує обманути і видати мене. Він не в такому становищі, аби дозволити собі подібну розкіш. І все ж, як людина бувала, я волію їхати за ним, спостерігаючи віддалік, чи не спробує він звернути кудись із прямого шляху.

Якщо вірити відображенням, які мелькають у дзеркалі, хвоста за нами немає. Проте я вже казав, що не люблю піддаватись ілюзіям. У розпалі технічної ери існують найрізноманітніші способи непомітного стеження. Саме тому операцію призначено на третю годину ночі, тобто залишиться досить часу, щоб після того повернутись додому і виспатись, навіть якби треба було й зачекати.

Третя година. Обстановка досить знайома для людей старого покоління, які ще пам'ятають тужливу пісню: «Нічка тиха й безмісячна, липи ронять золотий пилок…»

Що стосується лип, то це, звичайно, поетична вільність: у саду біля моєї вілли їх немає, однак усе решта абсолютно точно, під прикриттям тиші й темряви пробираюсь у глиб галявини серед густих яблунь, де між двома садибами стоїть на низькій огорожі нікому не потрібна кам'яна ваза.

Незважаючи на темряву, помічаю, що біля вази, по той бік огорожі, мене вже чекає Пенев.

— У мене пістолет, Лоране, — попереджає він. — Якщо маєте якісь погані наміри, то ліпше забудьте. Продірявлю тельбухи, хоч і доведеться потривожити квартал.

— Я теж озброєний, — обманюю якомога нахабніше. — Але думаю, що ми прийшли сюди не для того, щоб дірявити один одного. Діставайте папери.

— Спершу діставайте діаманти!

Сягаю рукою в кишеню, виймаю коробку й відкриваю її. Хоча ніч і безмісячна, але діаманти виблискують досить красномовно, уловлюючи тьмяні промені вуличних ламп крізь яблуневу гущавину. Сусід, не маючи сил стримати свій порив, жадібно простягає руку до коштовностей.

— Не хапайте! — попереджаю його. — Я хочу бачити папери!

Він приймає руку, длубається, в свою чергу, в кишені піджака й дістає якісь вузенькі, складені вдвоє аркуші.

— Я думаю, ви мали їх з собою і в кабаре… — кидаю я.

— Звичайно. Так само, як і ви свої камінці.

— Можна було спокійно обмінятися товаром під столом. Але з такою недовірливою людиною, як ви…

Немовби підтверджуючи мої слова, Пенев несподівано запитує:

— А де гарантія, що камені — справжні?

— А де гарантія, що досьє — справжні? — відповідаю я питанням на питання. — У вас перевага хоча б у тому, що ви знаєте, як виглядають камені, в той час як я поняття не маю про дійсний вигляд досьє. Однак я вже вам казав: якщо замість справжніх документів ви підсунете мені звичайнісінькі шматки паперу або взагалі якусь фальшивку, то кара для вас неминуча. І невідкладна, Пенев!

— Не лякайте, — буркнув сусід. — Давайте камені!

— На все свій час. Насамперед я хочу почути вашу інформацію. Де інші смужки?

Він мовчить, зважуючи можливий риск. Потім шепоче:

— У Кьоніга. Не знаю, це прізвище вам про щось говорить?..

— Говорить про ЦРУ, — відповідаю я.

Пенев мовчить, але в таких випадках мовчання — красномовніше від слів.

— Тепер давайте камені!

— Я кладу їх на огорожу. А ви кладіть поруч папери.

Він виконує наказ. Не рахуючи до трьох, — за частку секунди неможливо порахувати до трьох, — ми хапаємо здобич, кожен свою.

— Одна порада, — кажу йому, перш ніж піти. — Щезайте негайно. Ваше життя справді висить на волосинці.

Він буркає щось відносно стріляного горобця і зникає у темряві в напрямку вілли.

Життя його не варте й мідяка. Зрадник у хвилину зради сам кладе хрест на своєму житті. Але в даний момент для мене важливо, щоб він утік якомога далі. Перш ніж відкриє для себе справжню вартість каменів. І поки його хазяїн не пронюхав про оборудку, через яку їх одержано.

Я пробираюся у темряві до будинку, тихо піднімаюсь по сходах і заходжу в кабінет. Хоч напруження й не таке вже велике, щоб аж серце вискакувало, — я давно пережив період подібних юнацьких хвилювань, — однак не буду обманювати, що я зовсім спокійний. Яким би незначним не був риск, все-таки у мене немає цілковитої певності, що мені не підсунуто фальшивку.

Вмикаю настільну лампу і швидко переглядаю папірці. Тонкі, міцні, вони досить-таки пом'яті від гортання і збляклі від давності. Машинописні літери вилиняли, отже, було б безглуздо вважати, що досьє виготовлене спеціально для мене. Машинопис є оригіналом, а не копією, хоч зараз це мене не дуже цікавить. Що ж до змісту, то він зводиться до власних назв, розміщених колонкою через нерівні інтервали: Іскир… Огоста… Росиця… Янтра… Места… Осим… Назви