Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

навколо мене, наче у скаженому танці, але за кілька секунд вгамувалися та повернулися до колишнього стану. П’ять постатей, як і раніше, дивилися назовні. Я спробував підвестись, але це мені не вдалося. Мене наче прицвяхували у такому положенні.

Фракір попередила мене надто пізно, коли я вже падав, і тепер не знав, який їй віддати наказ. Можна було звеліти їй підповзти до одного з незнайомців, дістатися його шиї та й удавити. Але ж я поки що не знав, хто саме з них заслуговує на таке поводження. А раптом ніхто не заслуговує...

— Даруйте, я не хотів звалитися, мов з неба, та ще й без попередження, — вимовив я. — Бачу, тут у вас приватна вечірка. Якщо хтось із вас люб’язно зніме з мене закляття, піду собі геть, щоб не заважати...

Та постать, яка стояла біля моєї лівої ноги, розвернулася й оглянула мене згори донизу. Це була жінка у синій мантії, і на її обличчі, освітленому червоними відблисками, не було маски. Тільки жорстока посмішка, яка зникла, коли жінка облизала губи. Це була Джулія, і в правій руці вона стискала ніж.

— Усе така ж дотепна свинюка, — промовила Джулія. — У тебе завжди готовий дурний жарт, що б не сталося. Так ти маскуєш своє небажання ставитися серйозно до чогось чи до когось. Навіть, якщо цей хтось тебе кохає.

— Це можна пояснювати також почуттям гумору, — відказав я. — Але то така річ, якої ти ніколи не мала, як тепер бачу.

Вона повільно похитала головою.

— Ти усіх тримаєш на відстані витягнутої руки. Не вмієш довіряти іншим.

— Родинна риса, — сказав я. — Але обережність не унеможливлює прихильності.

Вона почала заносити ніж, але на мить завагалася.

— Хочеш сказати, що все ще кохаєш мене? — запитала.

— Я ніколи й не переставав, — відповів. — Просто ти надто натиснула на мене, цілком несподівано. Забажала від мене більшого, ніж я був готовий дати на той час.

— Ти брешеш, бо твоє життя в моїх руках.

— Я міг би збрехати й не з такої поважної причини, — відмовив я. — Але, на свою біду, я кажу тобі правду.

І тут озвався ще один знайомий голос, цього разу праворуч від мене.

— Ми з тобою ще не встигли обговорити такі речі, — почув я, — але мене беруть завидки, що ти так до неї ставишся.

Повернувши голову, я побачив, що й ця постать обернулася до мене обличчям. Це була Корал, з чорною пов’язкою на правому оці й теж із ножем у правиці. Тоді я звернув увагу на її ліву руку і перевів погляд назад, на Джулію. Так, обидві вони тримали в лівій руці виделки.

— Et tu[163], — констатував я.

— Я ж тобі казала, що не розмовляю англійською, — нагадала Корал.

— І ту, і цю, — докинула Джулія, наставляючи столові набори. — Хто казав, що у мене нема почуття гумору?

Вони почали плювати одна в одну, стоячи наді мною, але не всі плювки влучали в ціль.

Мені спало на думку, що Люк, мабуть, спробував би розгребти ситуацію, негайно покликавши обох заміж. Я відчував, що у мене це може не спрацювати, то не став і пробувати.

— Це — втілення мого страху щодо одруження, — промовив я. — Це психологічний захист. Марення. Свідоме сновидіння. Це...

Джулія впала на коліно й зробила рух правою рукою. Я відчув, як лезо увійшло в моє ліве стегно.

Я заволав, але крик мій увірвався, коли Корал встромила виделку мені у праве плече.

— Це безглуздя! — загорлав я, а столові набори раз у раз зблискували в їхніх руках, змушуючи мене звиватися від болю.

І раптом, рухаючись неквапно та граційно, обернулася постать, яка стояла у тій вершині пентаграми, що сусідила з моєю правою ногою. Ця жінка мала на собі темно-коричневу мантію з жовтою оторочкою і притримувала її схрещеними перед собою руками, закриваючи обличчя аж до очей.

— Припиніть, ви, суки! — наказала вона, широко розводячи руки й цієї миті понад усе скидаючись на метелика-жалібницю[164]. Звісно ж, це була Дара, моя мати.

Джулія та Корал уже піднесли виделки до рота й саме жували. Біля рота Джулії я побачив крихітну бісеринку крові. Мантія струменіла з кінчиків пальців моєї матусі, наче жива, немов одне ціле з нею. Її руки-крила цілковито затулили Джулію та Корал, і я їх більше не бачив, а вона й надалі розгортала руки, і мантія впала на них, накрила їх, водночас відмітаючи їх геть, перетворюючи на грудочки, зменшуючи їх, аж допоки мантія не обвисла вільно, природними фалдами, а дівки зникли з вершин кутів.

Тоді я почув, як ліворуч від мене хтось м’яко заплескав у долоні, а тоді ще й розреготався хрипко.

— Чудова робота! — проказав знайомий до болю голос. — Але ж ти й завжди любила його найбільше за всіх інших.

— Понад усіх, — виправила вона.

— То що, бідолашний Деспіл не мав жодних шансів? — запитав Юрт.

— Ти несправедливий, — відказала вона йому.

— Тобі цей божевільний принц Амбера завжди був дорожчий за нашого батька, хоча тато наш був порядною людиною, — сказав Юрт. — Саме тому Мерлін завжди був твоїм пестунчиком, хіба ні?

— Це не так, Юрте, і ти це знаєш, — відповіла вона.

Він знову розсміявся і сказав:

— Ми всі його викликали, бо всі хотіли ним заволодіти, — хоч і з різних причин. Але, врешті-решт, усі наші бажання зводяться ось до чого, хіба ні?

Я почув гарчання і, повернувши голову, встиг помітити, як видовжилося його обличчя, перетворюючись на вовчу морду, як загострились ікла, як він опустився на чотири лапи і припав до мого лівого плеча, впиваючись смаком крові.

— Припини! — заволала вона. — Ах ти, мала потворо!

Він задер морду й завив так, як роблять койоти, і їхній сухий брех скидається тоді на божевільний регіт. Раптом чорний чобіт уцілив його по лопатці, відкинувши геть із такою силою, що він відлетів до стіни, й рештки її посипалися просто на нього. Видавши короткий виск, вовк зник під грудою каміння.

— Так-так, — почув я голос неньки і, подивившись на неї, помітив, що вона теж має в руках ніж та виделку. — Що поробляє такий бахур, як ти, у