Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

обом з Надією люди, які ні сном, ні духом навіть не здогадуються про ті проблеми, які раптом (чи ж раптом?) виникли в подружжя Зоріїв. А Крюк, наче почувши внутрішні роздуми Богдана Даниловича, поставив у розмові на цю складну тему жирну «філософську» крапку.

— Мені здається, що напрошується ще один цікавий висновок: якщо ти твердо вирішив помститися, то пригадай, чи не було у твоєму житті епізодів, за які хтось може віддячити й тобі. Можливо, тоді твій твердий намір дещо пом’якшиться або взагалі щезне. Може, краще було б навчитися прощати? Ти пробачиш — і тебе простять. Ти прощати вмієш?

З

Прощати Богдан Данилович Зорій умів. Не відразу. У ньому ще довго могла грати образа. Він переживав, не знаходив собі місця. У його голові виникала безліч планів помсти. Ось він кидає викривальні слова просто в обличчя кривднику. Привселюдно. А ось він робить так, що кривдник сам приходить до нього й вибачається.

Планами помсти Богдан Данилович ні з ким не ділився. Оточення полковника могло лише помітити, як змінювався його настрій. Це було видно не з поведінки Зорія, а з обличчя. Воно ставало суворим, вилиці напружувалися, в очах згасав той добрий вогник, притаманний його блакитним очам, коли він був у доброму гуморі.

Ніхто не міг знати, з приводу чого нервувався чи злився Богдан Данилович. Здогадуватися могли. Але істинні причини він завжди ховав у собі. Саме це, як і решта його вад, що базувалися на нервовій нестриманості і психічній ранимості, роз’їдало зсередини, мучило його, спричиняло душевний і фізичний біль.

Ці муки, внутрішні монологи полишали не так швидко, як того хотілося Богдану. Він сам через це страждав. Але все мало витримати строк, як грип, що попри будь-які ліки все ж проходить свої стадії розвитку, як герпес, що теж має шлях від вранішньої появи відчуття чогось зайвого на губах до остаточного його зникнення. Жодні ліки не допомагають, а лише можуть пом’якшити плин хвороби.

Усе ж минав час, і біль кривди чи несправедливості відступав, залишаючи назавжди гіркий спомин про те, що сталося.

І прощення іноді само собою приходило.

Так, пробачати Богдан Данилович Зорій умів. Він міг спілкуватися з кривдником, і за певний час стосунки могли відновитися до стану, в якому перебували до конфлікту. Але чи забував Богдан кривду зовсім? Чи прощав він ті муки, які йому довелося пережити, через які він страждав, які підточували його здоров’я, відгризали частинами його не таку вже й сильну плоть і душевну міць?

Ні, не забував. І по суті, до кінця не пробачав.

Чи робив він щось реально для того, щоб помститися, щоб зло, завдане йому, покарати? Окрім, звичайно, утопічних планів про відплату?

Ні, раніше майже ніколи не робив. Але здебільшого траплялося так (Богдан Данилович це помічав і констатував не раз), що кривдники за певний час були покарані якимось іншим чином. Без його участі хтось потрапляв у смішні, а хто й у трагічні ситуації, хтось помирав раптово наглою смертю, у когось руйнувалася кар’єра, хтось міг захворіти, хтось втрачав усе, заради чого жив, заради чого й робив ті підлоти, через які свого часу постраждав і Богдан Данилович.

І тоді Богдан Зорій, якого віруючим у Всевишнього можна було вважати лише умовно, починав замислюватися про Бога, про невідворотність відплати й покарання зла та про підтвердження його ж думки, що у всьому йому допомагає його янгол-охоронець, янгол-хранитель.

4

Коли Вікторові Романовичу Клютову зателефонували вірні люди з телеканалу, власником якого наполовину був він, і повідомили, що попри неузгодженість з керівними менеджерами каналу випускові редактори новин прийняли рішення показати у вечірніх випусках звернення інтелігенції до українського народу, досвідчений і тертий олігарх зрозумів — час настав. У пам’яті промайнули кадри подій, пов’язаних із процесами, що відбуваються у владі й навколо влади. Він згадав останні зустрічі з чиновниками, які ще вчора були всесильними, а нині теж десь ховаються й трясуться за свою шкуру.

Віктор Романович не рятуватиме інших. Йому начхати на подільників, що зараз і далі варять бабло, мабуть, і не підозрюючи, що наближається їхній повний п…ць.

Віктор Романович Клютов дасть дьору. У нього для цього все готове. Документи на інше ім’я лежать у кишені, валютні рахунки вже давно за кордоном, місцеві активи завжди були зареєстровані на підставних осіб. Тут, у цій грьобаній вошивій Україні його нічого не тримає. Усе, що міг, він вичавив із неї, не вклавши в її розвиток ні копійки. Може, сім’я? Ні, сім’ї у нього вже давно немає: дружина, донька, брати-сестри стали йому чужими, спілкувався з ними Віктор Романович суто формально, не маючи до них жодних родинних почуттів.

Літак, що понесе Клютова до іншого, щасливого й ситого життя, відлітає завтра о сьомій ранку. Необхідно згаяти сьогоднішній вечір, жодним кроком, жодним порухом, жодним телефонним дзвінком не спровокувавши щось незвичайне, що могло б завадити реалізації його плану. Плану втечі.

Клютов розвалився на широкому шкіряному дивані, увімкнув телевізор. На його каналі показували якусь рекламну лабуду, і Віктор Романович почав довільно натискати кнопки пульта. Коли це на екрані — обличчя його, Клютова, і його ж таки голос: «…прекрасний парок, тепер можна й про справи поговорити».

Картинка в телевізорі показувала приміщення, в якому кілька вкутаних простирадлами чоловіків за дерев’яним столом пили з великих бокалів якусь темно-коричневу рідину. Клютов пізнав Назарова й Бойченка, що сиділи поруч з ним за столом. Почав говорити Бойченко:

«…коли нам стало відомо через своїх людей у цій організації, так би мовити, «з надання допомоги органам»,