Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

чорнило в каламарі уже почало підсихати — три місяці минуло. Алех акуратно проглядав назви папок, що лежали на столі: знаючи характер небіжчика, можна було не піддавати сумнівам, що написи на них точно відповідали вмісту.

— Ми дуже вдячні вам за допомогу з систематизацією архівів містера Нурсена. — Непримітно вдягнений чоловік уважно спостерігав за діями білого.

Алех знизав плечима. Як він міг допустити, щоби праці наставника пропали лише через те, що нíкому було зрозуміти їх цінність.

— Без вас розібратися в робочих записах було би непросто, — продовжував чоловік, не виказуючи збентеження мовчанням співбесідника. — Крім того, ви підготували до публікації той рукопис….

Алех кивнув. Нурсен обіцяв видавництву закінчити книгу до осені, інакше, домовленість довелося б припиняти, а скількох нервів це вартувало би вдові, не хотілося навіть уявляти. Сам він сприйняв загибель експедиції без довгих плаксивих істерик, якщо не вважати повернення заїкання і феномену уникання спілкування (для білих — унікального явища). Йому було простіше: він все життя провів серед археологів. Для нього загиблі друзі не зникали без сліду, а, скорше, відставали в часі, сходили собі на берег безкінечної ріки, довіривши живим продовжити плавання. Це не заважало думати про мертвих і старатися гідно завершити початі ними справи.

Однак емпати відмовлялися робити стосовно нього будь-які прогнози…

— Мені здавалося, що ваші погляди на історію розбігаються…

— Н-н-не в цьому питанні.

Закінчувати за Нурсена книгу про Білий Халак Алех би не став. Шкода, зустрітися з наставником в диспуті так і не вийшло: на захисті дисертації йому опонував запрошений з Еккверха професор, вельми поважний спеціаліст, але не експерт з усіх тонкощів саме цієї теми. Єдиною проблемою стали додаткові плакати, які Алех зробив для того, щоб менше говорити вголос. Тепер він носив горде звання доктора древніх країн, от лише відмітити цю подію не було з ким.

— Ви маєте намір продовжити займатися археологією?

Білий здивовано подивився на співрозмовник. Хіба це не єдино природньо?

— В такому випадку, я уповноважений запропонувати вам місце експерта в групі вивчення палеокатастроф, яка працює під егідою нашого братства.

Алех насупився у деякому сумніві.

— Ч-чому я?

— А хто? Ви ознайомлені зі знахідками шостої партії і результатами експедиції в Полісант, захистили диплом з історії Білого князівства. Ідея масштабної катастрофи не стане для вас сюрпризом. Спеціалісти в цій темі, куди не плюнь, всі архівні теоретики, нездатні усвідомити важливість польової роботи. Якийсь час тому… ми втратили ведучого археолога, і дослідження застопорилися.

Білий не поспішав з відповіддю.

Він підійшов до полиці, де зберігалися скромні сувеніри попередніх експедицій: уламок пляшки з прозорого скла (таких повно в землі навколо Кейптауера), загадковий вкритий візерунками каміня, думки про штучне походження якого розділилися, блідий любительський дагеротип з Пташиних Островів (контрабанда, так), на задньому плані якого приймав сонячні ванни молодий некромант (Аклеран просто не міг пропустити такої сцени).

— Я чув про ваше б-братство від м-мами, містере Сітон.

— Сподіваюся, лише хороше, — наморщився чоловік. До речі, мої співчуття.

Білий коротко кивнув.

— В-ви н-нерозбірливі у з-засобах…

— Це в минулому! Політика братства змінилася, виможете особисто в цьому переконатися. Я пропоную більше: очольте нашу групу! Тоді методи і засоби будете вибирати ви.

Білий задумано запустив кінематичну скульптурку, що стояла на столі Нурсена. Мірно заклацали кульки.

Мама, відкриваючи йому перед смертю таємниці свого минулого, не радила мати справу з братством Салема — погана репутація заразна. З іншого боку, що може бути гірше за звинувачення в безумстві, які зараз часто звучать за його спиною. Тепер викладацька кар’єра для нього закрита.

— Якщо я в-вз-знаю…

— То негайно повідомите владу, як і слід це вчинити кожному відповідальному громадянину! Часом, захоплені пошуком істини, брати втрачають почуття міри, тому особливо важливо, щоби керівник дотримувався високих моральних принципів.

Алех подивився на сяючого доброзичливою посмішкою вербувальника і співчутливо зітхнув:

— Т-тема г-горить?

Містер Сітон здувся.

— Так. Матеріалів до… потилиці, а толку нема. НЗАМПІС недавно унікальну бібліотеку реквізував (ви, напевне, чули?), тепер вимагають дати експертну оцінку про напрямки ворожої зацікавленості. До речі, поважаний деким метр Хаіно не бридився заборонених практик, у нього у маєтку цілий склеп знайшли. І крематорій. А от ви, для того, щоби торкнутися таємниць минулого, погодилися б на смерть людини, хай добровольця?

Алекс знову знизав плечима:

— П-простіше, н-нек-романту зап-платити.

— Теж вірно, — визнав містер Сітон. — Так що ви вирішили?

— Я згоден.

— Ласкаво просимо в клуб!

Завжди хотів знати, чому людей так тягне на Південне Узбережжя. Десь-колись я чув, що безпека у нас міцно асоціюється з яскравим світлом, але в Михандрові сонячних днів більше, в Арангені теж є море, Хо-Карг безпечний і просолений, як не знаю що. Тим не менше, люди пруться саме сюди. Чвертка стверджував, що влітку тут якась особлива, м’яка спека. Не знаю, не знаю, як на мене, всяка спека — зло. От пересидіти осінні дощі під пальмами — хороша ідея, але саме восени в Золотій Гавані наставав «мертвий сезон».

Я бачив, як це стається. Можна було подумати, що на місто впало збройне прокляття.

Навантажені валізами брички важко котилися на перевал, поряд цокали копитами ослики (економ-варіант для пішоходів), а в особливо непідйомних варіантах багаж до вокзалу витягували на волах. Автомобілі в цьому безкінечному русі участі майже не приймали: «закипали» на середині схилу, тому що швидкість каравану обмежувалася можливостями найстаршого кульгавого віслюка. Добравшись до перевалу, народ щільно набивався у вагони, нагадуючи мені суесонську дрезину. І це при тому, що назад потяги йшли напівпустими.

А все чому? Погода, бачте, їм зіпсувалася: вночі градусів вісімнадцять, вдень двадцять два, прохолодний вітерець з моря, а в другій половині дня — неодмінна двогодинна злива (не аж така як в перший день, але все одно). Запізнілі відпочиваючі в паніці залишали узбережжя.

Не розумію я цих людей. Дощики їм не подобаються! Наче місити грязюку десь під Редстоном веселіше. Напевне, це щось на кшталт краухардської любові до Вітчизни — погане, зате моє. Ясно, що з від’їздом краще не поспішати.

Я приступив до пошуків зомбі без фанатизму — беріг здоров’я. Була причина: пробував пройтися пішки до берега, мало не здох. Не те, щоби схили тут надто круті (хоча все Південне Узбережжя — один суцільний схил), але після проваленого ритуалу давня фізична форма до мене так і не повернулася (просто в більш цивілізованих місцевостях це було не так помітно). Негайно вирушив до цілителя (їх тут як собак). Благородного виду дідусь видав мені стимулюючий амулет, радив їсти поменше жирного і уникати хвилювань. А хто тут хвилюється?

Верхом дурості було б робити за Чудесників їхню роботу зі