Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

шляхами у таку далечінь, куди я не мав жодного бажання й зазирати. Проте я не відчував тут нічого такого, з чим не зміг би впоратись, і нічого, що вказувало б на серйозну нагальну небезпеку. Тепер, коли відвідав ці кімнати, я, може, й залишу арку, як вона є, і розширю свої апартаменти, додавши до них кімнати, що колись належали Бранду.

Перш ніж забратися звідси, вирішив принагідно зазирнути до Брандового гардероба, чи не знайдеться там капелюх, що пасуватиме до мого вбрання. Відчинивши дверцята та понишпоривши у шафі, я витягнув темний трикорн із золотавим пір’ям, який чудово мені підійшов. Відтінок був трохи інший, але мені вдалося пригадати заклинання, спроможне змінювати кольори. Я вже збирався зачиняти дверцята, коли раптом у Лоґруському зорі щось коротко зблиснуло із глибин полиці з капелюхами. Простягнувши руку, я видобув цю штуку.

То був меч, довгий, у прегарних темно-зелених піхвах із золотою насічкою, із позолоченим руків’ям, увінчаним великим смарагдом. Я обережно витягнув лезо, наполовину, майже очікуючи, що воно завиє, наче чорт, на якого хлюпнули з кропила святою водою. Натомість воно тільки трохи зашипіло і закурилося. На лезі проступав чіткий візерунок, його можна було роздивитися... Так, він зображував частину Лабіринту. Ту частину, якою закінчувався Лабіринт, на відміну від Ґрейсвандіра, лезо якого прикрашав малюнок відправної ділянки.

Уклавши меча до піхов, я, підкоряючись імпульсу, підвісив його собі до пояса. Меч Люкового старого може стати непоганим подарунком на його коронацію, подумав. Прихоплю меч для нього. Вийшовши до бічного коридору, я пробрався крізь невеликий отвір, що утворився у стіні Джерардового приміщення, і, проминувши двері Фіони, підійшов до кімнат мого батька. Ще раніше хотів дещо перевірити, а знайдений меч нагадав мені про це. Я покопався в кишені, шукаючи ключ, який переклав туди зі своїх закривавлених штанів. Потім вирішив, що не завадить постукати. А що, коли...

Я постукав, зачекав, постукав знову й іще зачекав. Оскільки відповіддю була тиша, відімкнув двері й зайшов. Я не збирався йти до інших кімнат. Мені треба було тільки подивитися на вішак у передпокої.

Ґрейсвандіра не було на кілку, на який я його повісив. Я позадкував, зачинив за собою двері й замкнув їх на ключ. Прагнув пересвідчитися, що всі кілочки на вішалці вільні, а тепер, коли переконався, не був певний, що це може означати. Втім, отримане знання додало щось до відчуття, що я наближаюся до розгадки...

Попростував назад, проминаючи кімнати Фіони. Повернувся до помешкання Бранда крізь двері, які залишив прочиненими. Довелося добряче пошукати, поки я, нарешті, знайшов ключ в одній із попільничок. Замкнувши двері, сунув ключа до кишені: це було безглуздо, бо будь-хто міг наразі зайти сюди з моєї кімнати, а в моїй кімнаті бракувало стіни. Проте...

Я трохи затримався, перш ніж переступити до своєї вітальні з тебризьким килимом, котрий заплювала ти’їґа і закидало уламками знищеної стіни. У помешканні Бранда було щось майже заспокійливе, воно налаштовувало на мирний лад, чого я раніше не помічав. Іще трохи поблукав там, витягаючи шухлядки, зазираючи всередину магічних скриньок і розгортаючи сувої Брандових креслень. Зір від Лоґрусу дав мені змогу побачити, що у стовпчику ліжка заховано щось невеличке, але потужно-магічне, таке, що лінії сили аж струменять із нього навсібіч. Вигвинтивши кульку з одного зі стовпчиків, я знайшов схованку. Там лежав оксамитовий мішечок, а в ньому — каблучка. Обідець широкий, схоже, з платини, а на ньому закріплено щось на кшталт колеса з червонястого металу, із безліччю спиць, крихітних, завтовшки як волосина. Від кожної з цих спиць тягнулася лінія сили — хтозна-куди, можливо, до Тіні, туди, де чекає невичерпне джерело магії. Може, Люк зрадіє такій каблучці більше, ніж мечу. Просунувши палець у каблучку, я відчув, як вона наче пустила коріння аж до глибин мого єства. Зрозумів, що можу рухатись уздовж ліній, до каблучки й назовні. Мене вразило, що ця каблучка дає доступ до найрізноманітніших видів енергії, до того ж іще й контролює ці сили, починаючи від примітивних хтонічних[167] і закінчуючи карколомними конструктами Вищої Магії, дає владу і над елементалами[168], і над істотами, схожими на богів із лоботомією. Незрозуміло, чому Бранд не мав на собі цієї каблучки під час битви за Лабіринт. Якби він мав її, то був би непереможний — принаймні так мені здалося. І наразі всі ми могли б мешкати в Бранденберзі у замку Бранда.

А ще я не розумів, чому Фіона, мешкаючи в сусідній кімнаті, не відчула присутності цього персня та не прийшла його пошукати. З іншого боку, я теж його не відчув раніше. Це кільце мало таку особливість: не виявляти себе на відстані вже кількох футів. Просто дивовижно! Скільки скарбів приховують ці кімнати! Може, це пояснюється ефектом «приватного Всесвіту», котрий, подейкують, присутній у деяких із цих приміщень? Каблучка була чудовою альтернативою Силі Лабіринту чи Силі Лоґрусу, завдяки тому, що пов’язана напряму з багатьма джерелами магії. На те, щоб удосконалити таку річ, надати їй усієї її могутності, мали піти сторіччя. Хай там що планував робити з цим перснем Бранд, плани його були не короткотермінові. Я вирішив, що не можу віддати таку річ Люкові чи будь-кому, знайомому з Мистецтвами. Навіть сумнівався, чи можна довірити її нечарівникові. Й у жодному разі я не збирався повертати свою знахідку до її схованки у стовпчикові ліжка. Так, так, Фракір. Вона намагалася привернути мою увагу вже певний час, а я помітив це лише зараз.

— Шкода, що ти втратила голос, подружко, — промовив я, погладжуючи її та оглядаючи кімнату в пошуках загроз, чи то парапсихологічних, чи фізичних. — Не бачу тут жодної хріновини, якої мав би стерегтися.

Фракір негайно поповзла вгору моїм зап’ястком та спробувала скинути з мене каблучку.

— Припини! — гримнув я на неї. — Знаю, що ця каблучка — штука небезпечна. Та лише якщо користуватися нею неправильно. Я, до речі, чаклун — ти що, забула? Мені ці справи відомі. Нема тут нічого такого, з чим я не міг би впоратися.

Але Фракір не послухалася мого наказу й далі атакувала перстень, тож я мусив пояснити це хіба що дивними ревнощами одного артефакту до іншого. Зав’язав її тугим вузлом на бильці ліжка і залишив там, аби провчити.

Відтак узявся обшукувати приміщення ще ретельніше. Якщо я збираюся залишити собі меч і каблучку, то непогано було б знайти тут ще якусь річ, що належала Люковому батькові, й подарувати йому...

— Мерліне!