Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

років цю думку повторював С. Й. Вільнянський[567]. А ще через 60 років В. А. Бєлов здійснив, як видається, вочевидь невдалу спробу розмежувати аналогію закону і висновок від протилежного[568]. На нашу думку, проблеми, яку науковці вирішують більше ста років, узагалі не існує, бо за допомогою висновку від протилежного виявляються логічно закріплені у відповідних нормативних положеннях правові норми, які одночасно виключають застосування закону за аналогією до відносин, урегульованих такими нормами. Аналогією закону заповнюються прогалини у законодавстві. Сам термін «застосування цивільно-правових норм за протилежністю», який вживає В. А. Бєлов, суперечить сутності речей. Є нормативне положення, в якому текстуально закріплена певна правова норма. Є правова норма, яка у цьому ж нормативному положенні закріплена логічно і виявляється за допомогою висновку від протилежного. На цьому фоні «застосування цивільно-правових норм за протилежністю» — це нонсенс. За допомогою висновку від протилежного виявляються логічно закріплені в актах законодавства правові норми, що є повноцінними регуляторами суспільних відносин. За допомогою аналогії закону здійснюється заповнення прогалин у законодавстві. За допомогою аналогії як логічного прийому, що використовується при тлумаченні юридичних текстів, з’ясовується зміст відповідних положень законодавства. Отже, ніяких підстав для порівняння висновку від протилежного і аналогії не існує.

Все ж протиставлення аналогії закону і висновку від протилежного у певному аспекті є плідним, бо дає відповіді на запитання, що виникають при правозастосуванні. Йдеться про те, що за допомогою висновку від протилежного можуть виявлятися логічно закріплені в положеннях актів законодавства правові норми, яким суперечило б застосування закону за аналогією. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»[569] у зв'язку з виявленими випадками помилкового застосування аналогії закону звертається увага на те, що господарським судам непідвідомчі спори, пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності суб’єктів господарювання, які не є господарськими товариствами. Такими є, зокрема кооперативи, колективні підприємства. Правова норма такого змісту логічно закріплена в п. 4 частини першої ст. 12 ГПК і виявляється за допомогою висновку від протилежного. Вона перешкоджає застосуванню за аналогією до правовідносин щодо створення, діяльності, управління і припинення суб’єктів господарювання, які не є господарськими товариствами, правової норми, яка текстуально закріплена в п. 4 частини першої ст. 12 ГПК і відносить до підвідомчості господарських судів справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарськими товариствами та його учасниками (засновниками, акціонерами), а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових спорів). Правові норми, одна із яких закріплена у п. 4 частини першої ст. 12 ГПК текстуально, а інша — логічно, разом з правовими нормами, що визначають підвідомчість інших справ судам інших юрисдикцій, не залишають будь-яких прогалин у законодавстві (у частині того, про що тут йдеться) і виключає необхідність у застосуванні закону за аналогією.

5. В інших випадках правові норми, що логічно закріплені в положеннях актів законодавства, за своїм змістом не допускають застосування аналогії закону, але вони не можуть застосовуватись, оскільки залишають суспільні відносини не врегульованими. Тому в таких випадках усе таки необхідно застосовувати закон за аналогією.

Якщо певні права та обов’язки виникають, змінюються та припиняються за наявності певних обставин, визначених гіпотезою відповідної правової норми, то за відсутності цих обставин права та обов’язки не виникають, не змінюються, не припиняються. Це — правові норми, одні із яких закріплюються текстуально, а інші — логічно, і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Але ж цими правовими нормами часто не усуваються прогалини в законодавстві при тому, що і іншими правовими нормами, текстуально чи логічно закріпленими в положеннях актів законодавства, ці прогалини також не усуваються. А за наявності прогалин (у разі неврегульованості суспільних відносин) законодавець приписує застосовувати аналогію закону.

Стосовно сфери дії цивільного законодавства встановлюється, що цивільні права та обов’язки виникають не тільки із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а й з «дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки» (ч. 1 ст. 11 ЦК). Якщо актами цивільного законодавства передбачені дії осіб, на підставі яких виникають цивільні права та обов’язки, то із відповідних положень законодавства випливають і висновком a contrario виявляються правові приписи, згідно з якими із інших (не передбачених законодавством) дій відповідні права та обов’язки виникати не можуть. Але ж законодавець стверджує інше.

У численних випадках висновки від протилежного, зроблені із гіпотез правових норм, не дають задовільного результату, бо здоровий глузд підказує, що неможливість поширення на відносини, що виникли в результаті дій особи, не передбачених актами цивільного законодавства, не виключає необхідності у врегулюванні цих відносин. Тобто правові приписи, що непрямо випливають із актів законодавства та виявляються висновком a contrario, про які (правові приписи) йшлося вище, виявляються нездатними усунути прогалини в законодавстві, що обумовлює застосування в таких випадках закону за аналогією усупереч висновку від протилежного. Логічно припустити, що застосування закону за аналогією в ситуаціях, подібних тим, про які йдеться в ч. 1 ст. 11 ЦК, повинне мати місце і в інших галузях права. В іншому випадку ситуації правової невизначеності виникати будуть, а засобів подолання правової невизначеності не буде. Це суперечило б принципу верховенства права.

Аналогія закону застосовується усупереч правовій нормі, що виявляється за допомогою висновку від протилежного, і в наступних випадках. Відповідно до частини дев’ятої («обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь») та десятої («якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації») ст. 118 Конституції і відповідних положень частин сьомої та восьмої ст. 34 Закону «Про місцеві державні адміністрації» та ч. 2, 3 ст. 72 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні». Як Конституція,