Читати книгу - "Інститут"

наче він соліст у бойбенді.

— Краще б узяли мене в команду, а не тримали тут, мов курчатко в курнику. Я підняв би цю місцину краще за Сіґсбі, Гендрікса й усіх інших лікарів. Бо я переконливий!

— У цьому я не сумніваюся, — сказав Люк, — тільки не до кінця розумію, до чого ти ведеш.

— Ага, ти трохи відійшов від теми, Нікі, — зауважив Джордж.

Нікі знову склав руки на грудях.

— Перш ніж я надеру тобі зад у шахах, новачку, дозволь іще раз змалювати ситуацію. Нас сюди привозять. З нами проводять тести. Наколюють нас бозна-чим, а потім знову проводять тести. Декому випадає бак, усі діти проходять той дивний експеримент на очі, від якого мало не непритомнієш. У нас є кімнати, достоту схожі на наші власні, і це, не знаю, типу має якось урівноважувати наш хиткий емоційний стан.

— Психологічна акліматизація, — сказав Люк. — Видається логічним.

— У кафетерії непогано годують. Можна навіть вибирати з меню, хоч воно обмежене. Двері до кімнат не замикаються, тому якщо в тебе не виходить заснути, то можна піти туди і влаштувати опівнічний перекус. Нам лишають печиво, горіхи, яблука, усе таке. Або можна сходити в буфет. Автомати там працюють на жетонах, яких у мене немає, бо тільки хороші хлопчики й дівчатка отримують жетони, а я — нехороший хлопчик. Як на мене, то всіх скаутів треба ставити на їхні маленькі худенькі…

— Не відволікайся, — різко мовила Каліша. — Годі лайно товкти.

— Слухаюсь! — Нік обдарував її чарівливою усмішкою і знову зосередив увагу на Люкові. — Тут багато можливостей добре поводитись і набирати собі жетони. У буфеті — купа снеків і содової, напрочуд широкий асортимент.

— «Крекер Джекс», — замріяно мовив Джордж. — «Гоу-го»[46].

— Плюс сигарети, коктейлі з вина і фруктових соків, а також міцніші речовини.

— Там висить оголошення «БУДЬ ЛАСКА, СПОЖИВАЙТЕ АЛКОГОЛЬ У ПОМІРНИХ ДОЗАХ», — сказала Айріс. — І паралельно малі десятирічні діти тиснуть кнопки, щоб дістати собі яблучного вина «Блакитні Гаваї» чи «Міцний лимонад від Майка» — сміх та й годі!

— Та ви мене розігруєте, — сказав Люк, але Каліша з Джорджем тільки ствердно кивали.

— Підпити можна, а от нализатись у ніч не вийде, — сказав Нік. — Ні в кого на це жетонів не вистачить.

— Це правда, — додала Каліша, — але так само тут є діти, які за першої можливості до пляшки прикладаються.

— Тобто алкоголіки? Десяти- й одинадцятирічні алкоголіки? — Люк не міг у це повірити. — Ви жартуєте.

— Ні. Вони роблять усе, що їм накажуть, аби тільки щодня дориватися до автомата з бухлом. Я тут не настільки довго пробула, щоб типу докладно цю тему дослідити, але старожили всяке можуть порозказувати.

— А ще, — втрутилася Айріс, — у нас тут вдосталь дітлахів, які вже встигли виробити неабияку залежність від цигарок.

Абсурд, але Люк також угледів у цьому певну божевільну логіку. Він пригадав римського сатирика Ювенала, який казав, що як забезпечити людей хлібом і видовищами, то вони будуть щасливі й не чинитимуть прикростей. Мабуть, такий самий ефект справляють випивка й сигарети, особливо якщо підсовувати їх переляканим, нещасним дітям, які сидять під замком.

— А на результати тестів це не впливає?

— Важко сказати, бо ми не знаємо, що це за тести, — відповів йому Джордж. — Здається, вони тільки й домагаються, аби ти побачив цятки і почув гудіння.

— Які цятки? Яке гудіння?

— З часом дізнаєшся, — сказав Джордж. — Самі по собі цятки й гудіння — не такі вже й погані. Найбільша хрінь у тому, як їх дістати. Ненавиджу уколи.

— Три тижні плюс-мінус, — продовжив Нікі. — Саме стільки більшість дітлахів проводять у Передній половині. Принаймні Ша так вважає, а вона тут найдовше. Потім ми вирушаємо в Задню половину. А після Задньої половини, якщо вірити легендам, нам якимось чином стирають спогади про перебування тут. — Нік здійняв руки до неба й розчепірив пальці. — І після цього, діти мої, ми полинемо на небеса! Чисті й безгрішні, окрім хіба що звички скурювати пачку цигарок на день! Алілуя!

— Він має на увазі, повернемось додому, до батьків, — тихо сказала Айріс.

— Де нас чекатимуть із розкритими обіймами, — підхопив Нікі. — І не ставитимуть жодних запитань, лишень: «Ласкаво просимо додому, ходімо святкувати в “Чак-і-Чіз”!» Як тобі, Еллісе, скидається на правду?

Люку не скидалося.

— Але ж наші батьки живі, правда?

Люк не знав, що там почулось іншим, але йому власний голос здався напрочуд тоненьким.

Ніхто не відповів, усі просто дивилися на Люка. І такої відповіді було предостатньо.

3

У двері кабінету місіс Сіґсбі постукали. Вона запросила відвідувача, не відриваючи погляду від екрана комп’ютера. Увійшов чоловік, майже такий же високий, як і лікар Гендрікс, але на десять років молодший і в набагато кращій фізичній формі — з широкими плечима й добре розвиненою мускулатурою. Шкіра на черепі гладенька, виголена і блискуча. На чоловікові були джинси і синя робоча сорочка з закоченими рукавами, що виставляли напоказ неабиякі біцепси. На стегні висіла кобура, а з неї стирчав короткий металевий стрижень.

— Прибула група Рубінових — це якщо захочеш обговорити з ними операцію щодо Елліса.

— Щось термінове або незвичайне в цій справі, Треворе?

— Ні, мем, навряд, і якщо я заважаю, то можу зайти пізніше.

— Усе гаразд, я за хвилину звільнюся. Наші мешканці вводять новенького в курс. Ходи подивися. Досить потішна суміш міфів і спостережень. Наче з сюжету «Володаря мух».

Тревор Стекгаус обійшов робочий стіл місіс Сіґсбі. І побачив Вілгольма, цього докучливого малого засранця, який сидів за шаховою дошкою — фігури розставлені, усе готове до гри. Навпроти Ніка — новоприбулий. Дівчата стояли поруч, зосередившись, як завжди, на Вілгольмі — красивому, похмурому і бунтівному Джеймсі Діні[47] наших днів. Скоро він піде. Стекгаус уже всі жданики поїв, поки Гендрікс його випише.

— Як гадаєте, скільки тут людей загалом працює? — спитав новенький.

Айріс і Каліша (також відома як Вітрувата дівчина) перезирнулися. Відповіла Айріс:

— П’ятдесят? Думаю, як мінімум стільки. Лікарі… лаборанти і доглядачі… працівники кафетерію… гм…

— Два чи три санітари, — сказав Вілгольм, — і покоївки. Зараз тут одна Морін, бо нас усього п’ятеро, але коли дітей більше, то нам присилають іще пару. Може, із Зад­ньої половини приходять, я не певен.

— Як про таке місце досі ніхто не дізнався, якщо тут стільки людей працює? — спитав Елліс. — Почнемо хоча б з того, де вони паркують автівки.

— Цікаво, — мовив Стекгаус. — Здається, раніше цього питання ще ніхто не ставив.

Місіс Сіґсбі кивнула.

— Цей дуже розумний, і не просто начитаний чи ерудований, як я бачу. А тепер цить. Я хочу послухати.

— …мають лишатися, — говорив Люк. — Розумієте логіку? Наче службове відрядження. А це значить, що Інститут має бути державною установою. Щось на кшталт секретних в’язниць, куди доправляють терористів для допитів.

— Плюс стара добра гідротерапія з мішком на голові, — сказав Вілгольм. — Ніколи не чув, щоб так чинили з тутешніми дітьми, але можливості не виключаю.

— У них є бак, — сказала Айріс. — Ось вам і гідротерапія. Натягають тобі на голову шапочку, занурюють під воду і знімають показники. Насправді, це краще за уколи. — Вона замовкла, тоді додала: — Принаймні як