Читати книгу - "Vivat Academia!"

кожному можна було втрьох вмоститися.

— Ви будете спати тут, — вирішив Антін. — Ти, Ела, Віра і Талія. Завтра ми мусимо дійти до порталу, вам знадобляться усі сили.

— Тут і для тебе місця вистачить, — зауважила Ляна. — Хочеш, на середину якогось ліжка меч покладемо. Я якраз бачила у коморі…

— Ти про що? — покліпав Антін. — Я спати не стану, треба ще раз усі папери перегортати. Задля надійності.

— Агов! Ляно, Антіне! Віра кличе до столу! — Голос Ели розірвав незручне мовчання.

— Не Віра, а всі ми, — почулося бурмотіння Талії. — Ідіть їсти!

— Ми йдемо, — гукнув Антін і рушив до дверей. Ляна вимушена була затриматися — адже по дорозі вона об щось спіткнулася. Саме по собі це не було дивним — Ляна часто спотикалася, особливо коли недосипала або дуже втомлювалася. Сьогодні був якраз такий випадок, та ще й усе тіло нило — Віра не стала лікувати численні синці своєї пацієнтки, небезпідставно вважаючи: присохне, як на собаці.

Через утому Ляна і не помітила розтріпаний зошит під своїми ногами.

На зошиті видко було слід від ніжки ліжка. Мабуть, того самого, що тепер так небезпечно хиталося. Якась розумна людина використала зошит, аби ліжко підперти. А вони з Антіном навіть не звернули уваги. Кожен своїми проблемами переймався. Ляна думала про те, як би швидше дочапати до санвузлу і на кухню, а тоді і спати лягти; Антін, радше за все, сподівався знайти свої дорогоцінні папери.

«А це ж теж папір», — Ляна взяла зошит до рук і почала його гортати.

Давня мова. Не щастить. Та ще і почерк такий… відразу не розбереш. Хоч, може, і не треба. У цьому зошиті майже стовідсотково якийсь непотріб, інакше його б так не лишили.

Непотріб?! Перегорнувши наступну сторінку, Ляна вимушена була змінити свою точку зору.

На сторінці було неймовірне складне за структурою креслення із візерунків. Скомбіновані так, що не всякому ще й на думку спаде, на перший погляд вони видавалися беззмістовними. На другий — ще й божевільними. Ляна майже почула чиїсь зболені крики; в уяві постали людські руки, вивернуті так, ніби от зараз тріснуть кості; залізна діва — гострі шипи; обличчя, порізане до непізнаваності, спотворене.

Стек у власній руці. Шкіряна збруя щільно облягає тіло. Потім на ньому лишаться сліди. Візерунки.

На спині З-Цегли візерунки будуть кращі. Яскравіші.

Але це не залежність, тому — набридло.

І це не любов. Бо інакше червоними смугами від ударів стеку не обмежилося б. Інакше було б: скривавлений труп, ніч, щось довге-довге і ще тепле у власних руках. Так набагато краще, ніж просто вийняти серце. Так — це найпрекрасніші візерунки. Це любов.

А любов — то смерть.

«Я помирала кожного вечора, щоб жити далі».

В Академії їх вчили: Слово — зброя. Найцінніший скарб. Креслити візерунки зі Слів значить цю зброю використовувати. А той, хто має зброю, стоїть однією ногою у світі мертвих, де панує божевілля.

«Біль давав мені знати, що я живу».

Ляна впала навколішки, зминаючи сторінки зошита у пальцях.

Скільки людей померло на очах того, хто накреслив це?! Кожна смерть додавала Слово: чорні губи шепочуть про милосердя, але не знаходять його. Милосердя нема, є безупинні катування у божевільному світі, і Слова — божевільні також.

Божевільні не повертаються з лікарні.

Або — стають пророками.

«Тут щось сталося, — як в тумані подумала Ляна, хутко зводячись на ноги. — У Чорному Секторі. Біозброя? Можливо, і так. Але як вона сюди потрапила? Атака ззовні? Витік? Чи — погано продуманий проект, спрямований на створення таких, як ми, всі? Тих, хто вміє креслити візерунки.

Божевільних.

Даси волю своєму божевіллю — станеш істотою. Тому так багато людей… спудеїв… щезає. Їх відправляють до лікарні.

Тому істоти тримаються за життя із відчайдушністю, сильнішу за нашу — вони мучаться сильніше од нас, тому і короткі хвилини просвітлення для них мусять бути жаданішими за будь-що. Вони — не анахронізми і не вигадані створіння, як янголи.

Чорний Сектор — узбіччя Міста. Місцина, звідки пішло божевілля. Практика — перевірка, чи зможемо ми втримати себе у руках. Це все».

Ляна навіть думки не припускала, що може помилятися. Єдиний візерунок із минулого сказав їй більше, ніж могли би розповісти провідні науковці Академії.

Зрештою, Академія була тією самою лікарнею. Тільки там ще можна було вилікуватись.

Не думаючи, що вона робить, Ляна висмикнула сорочку зі штанів, сховала зошит за ремінь іззаду і заправила все, як було.

Зробила вона це дуже вчасно, бо наступної миті до спальні влетіла Ела.

— Ляно! Ти чого так затримуєшся? Не кидай тінь на репутацію нашого Антіна! Негайно до столу!

— Я йду, — Ляна спробувала посміхнутися.

Здається, їй навіть вдалося.

* * *

Ляна спала біля стіни, Талія — посередині, а Ела — найближче до виходу, бо вночі бігати полюбляла. Ляна вже уявляла, як буде смикатися Антін, коли її люба подруга візьметься курсувати повз нього туди-сюди.

Здається, ця дещо зловтішна думка була останньою перед миттю, коли Лянина голова торкнулася подушки. А потім дівчина вимкнулася, наче робот-прибиральник, з якого вийнято батарейку.

Їй нічого не снилося. Ані Воля, ані страхітливі візерунки чи істоти, ані З-Цегли. Можливо, Ляна сама була як використана батарейка. Порожня.

Коли вона прокинулася, за вікнами вже світлішало. Талія, Ела і Віра ще спали, перші дві — в одному ліжку з Ляною, остання — сама. Віра розтягнулася на ліжку навкіс, по діагоналі, наче застерігаючи будь-кого порушувати її простір.

— Доброго ранку, — тихенько сказала Ляна. Без зайвого шуму зістрибнувши з ліжка, дівчина відшукала в купці взуття на підлозі власні черевики із металевими вставками, швидко їх зашнурувала і навшпиньках полишила спальню.

У приймальні Ляна наштрикнулася на неприємний погляд Антіна. Сидячи в оточенні паперових завалів, хлопець дивився на Ляну так, наче вона була його персональним ворогом.

— Щось сталося? — непевним голосом запитала Ляна.

— У тебе волосся стирчить, — повідомив Антін. Дівчина насупилася, несвідомо поправляючи зачіску: тільки і всього? — І ще — нас зрадили.

— Зрадили?! — оце вже було серйозніше.

Антін без зайвих слів показав за вікно.

Ляна кинулася до шибки, виглянула назовні і отетеріла.

Біля вікна стояло повно істот. І, незважаючи на ранок, нікуди йти вони не збиралися. Засинати — тим паче.

— Їх тут повно, — похмуро сказав Антін. — Під усіма вікнами. Під дверима, думаю, також. Навіть…

Зверху почулося якесь шарудіння. Ляна здригнулася і подивилася на стелю.

— …на даху, — підтвердив її здогадку Антін. — Думаю, підкоп вони також риють. Це лише питання часу.

— Але істоти вдень слабнуть