Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

інакше ніяк. Але ось тут, у цьому пабі, відгороджена від усього, я раптом відчула всю силу удару — мов лопатою по пиці. Я виснажена настільки, що, здається, розпадаюся на частини.

— Життя іноді — справжнє лайно, — каже він, а його рука, тепла й надійна, лежить на моїх плечах. — Але потім усе буде добре. Так завжди буває.

— Ти так гадаєш? Звучить по-дурному, але я зараз почуваюся, ніби скрізь провалилася. Живу тут, роботи нормальної немає. Напевно, треба мені повертатися додому. Я маю бути з батьками, допомагати мамі з усім цим.

— Не кажи так, Лорі. Ти поранена, але не знищена. У твоїх батьків усе буде добре, а вони не схочуть, щоб ти відмовилася від своїх мрій. Ти досягнеш їх, я знаю.

— Ти так гадаєш?

— Ну ж бо. Подивися на себе. Ти розумна, весела. Ти не будеш усе життя сидіти за стійкою в готелі. Пам’ятаєш, я читав кілька твоїх позаштатних статей? Ти незабаром вийдеш на прорив, я в цьому впевнений.

Я ціную щедрість його похвали, але ж знаю: він прочитав лише дві-три мої опубліковані статті, і то лише тому що Сара їх просто підсунула йому під ніс. Вона гірша за мою маму, коли мені вдається щось надрукувати — а це буває вкрай рідко.

Зараз Джек дивиться на мене, вивчаючи, так, ніби хоче сказати щось дійсно важливе.

— Я не знаю, чи колись у своєму житті зустрічав людину з такою… Я навіть не знаю, як назвати те, що в тобі є. Теплота, напевно, хоча це не досить точно. — Він ніби злиться на себе за те, що не здатний дібрати правильні слова. — Ти просто маєш спосіб бути собою, Лорі. Людям добре біля тебе.

Я така здивована, що припиняю себе шкодувати й піднімаю очі:

— Ти справді так думаєш?

— Так, — він повільно криво всміхається. — Звісно, саме так. Просто з першої нашої зустрічі.

Затамовую подих, намагаюся втримати думки в голові, але вони просочуються, мов вода крізь пальці.

— Перший раз, коли ми зустрілися, чи найперший раз?

Ох, дідько, дідько, дідько.

Джек

Ох, дідько, дідько, дідько. Вона пам’ятає.

— Ти про… тоді на Різдво?

Ми сидимо ближче, ніж були, майже впритул, і я тепер ясно бачу, як усі ці останні важкі місяці відбилися на ній. Темні круги під очима, підняті плечі, постійно стиснуті зуби. Якщо зважати на вигляд, їй негайно потрібні гаряча ванна, курячий бульйон і спати принаймні тиждень поспіль.

— В автобусі? — видихає вона. Щоки в неї порожевіли від вина, очі пожвавішали, уперше з літа. — Ти пам’ятаєш?

Я хмурюся та намагаюся виразити своїм обличчям щось таке схоже на розгубленість. Зараз твердо переконаний: зізнання, що я пам’ятаю ті кілька хвилин на автобусній зупинці, буде, холера, монументальною помилкою. Уся наша дружба побудована на тому, що я — хлопець її найкращої подружки. Я мовчки чекаю, а вона марніє просто в мене на очах. Неспокійне мерехтіння в очах згасає, я розумію: вона ладна вдихнути в себе ці слова, що повисли в повітрі, заховати їх знову всередині. Якби я міг, то сам би підштовхнув їх туди: це краще, ніж ранити її своєю брехнею.

— На вашій вечірці, — кажу м’яко.

— Ні, до того, — вона тисне на мене. — Здається, я бачила тебе, ти сидів на автобусній зупинці. За кілька місяців до того. За рік до того.

О, Лорі, чому ж ніколи не можна тобі знайти шлях для відступу? Повір мені, так було б легше. Відколи ти вимовила це, воно так і є. Я розігрую найчистішу невинність, Г’ю Ґрант від заздрощів помер би.

— Тобі, мабуть, вино в голову дало, Лу. Ми вперше побачилися на вашій різдвяній вечірці.

Вона витримує мій погляд, мовчки й непохитно, і отут, перед собою, я бачу, як вона повільно доходить до своєї межі, готова викинути білий прапор поразки. Десять секунд. Може, п’ятнадцять. Здається, ще довше. Я відчуваю себе найбільшим у світі годинником. Халепа, я сподіваюся, що вона намагається не розплакатися. Я найповніший довбаний негідник. А треба було сказати, що пам’ятаю? Так краще було б? Для Лорі, такої, якою вона є ось тут і зараз, можливо, було б і краще, але для Лорі, якою вона буде наступного тижня, чи місяця, чи року? Не думаю.

— Пробач, — каже вона, затверджуючи мене в ролі великого злого вовка, — не зважай на мене.

— Ніколи б так не зробив, — після трьох пінт здається, що я готовий підтримати цю брехню.

Вона кілька разів моргає, на віях бринять сльози.

— А може, і варто було б.

Я дивлюся на неї, чесно, дивлюся на неї й не хочу більше сьогодні їй брехати. Вона така вразлива, ми обоє випили.

— Може, і мав би, — визнаю, — але не хочу. Мені дуже подобається бути з тобою.

Боже. Я знаю, гаразд? Мені не слід було таке казати. Це на межі недоречного, це егоїстично.

— Мені теж дуже подобається бути з тобою, — шепоче вона, одна-єдина сльозинка котиться по щоці.

— Не треба, — я видихаю, голос у мене шорсткий, навіть сам чую. — Будь ласка, не плач, — тільки твердолобий негідник дозволить дівчині плакати отак, перед ним, не намагаючись її заспокоїти. І попри те, що набрехав їй, я не твердолобий негідник. Тож кінчиками пальців витираю її сльози, обіймаю за плечі.

— Усе гаразд, чесно, гаразд, — шепочу їй у скроню.

Як їй вдається пахнути літніми польовими квітами навіть узимку? Мої пальці торкаються її ніжної шкіри, і кожна часточка мене знає: треба забрати руки, — але я, натомість, тримаю її обличчя, веду пальцями до підборіддя. Якусь мить ми залишаємося отак, потім вона злегка підіймає погляд, а її губи так небезпечно близькі від моїх.

Мабуть, вона не дихає. Мабуть, я теж. Боже, у неї найвродливіші вуста, і так близько — повні, тремтячі. Я відчуваю смак вина в її теплому диханні. Вона рухається вперед, гадаю, можна заприсягтися: між нашими губами вже немає повітря. Як мені боляче. Серце рветься.

— Я не можу поцілувати тебе, Лорі. Не можу.

Лорі

Я випила надто багато вина, я найбільша нікчема в світі, але не можу відірватися від Джека