Читати книгу - "Ольга Кобилянська"

Комусь жаль, хтось там привик, комусь там було дуже добре з кимсь увечері по городу ходити. Ну, та, може, хтось і в другім місті так «привикне», бо і там же буде хтось та й ще хтось, а то головна річ, хтось знов причепиться до чиєїсь хатки так, як випадає «павутинці», що й одчепити буде тяжко, бо хтось таки любить з кимсь сидіти. Чи хтось пригадає, як та «павутинка» трьома наворотами в Чернівцях зачіплялася?..»

Відповідь на те, чому Леся Українка не надовго затримувалася 1903 року в Чернівцях, знаходимо в листі О. Кобилянської до О.Маковея від 21 травня 1903 року: «З Лесею мала-м трохи гризоти, то є не щоби вона мені якусь прикрість виробила, але попросту поставила мені щиро те питання, чи не могла б в мене бути зо 4—6 тижнів, але під тим варунком, щоб могла тут водою куруватись [лікуватись. – В. В.]. До того, треба б було їй окремої хати з ванною, окремої слуги і т. п. Просила відтелеграфувати зараз до Цюріха, або «möglich» або «unmöglich» [ «можна» або «не можна». – В. В.]. В разі «unmöglich», то вона побуде в мене лише 3 дні і поїде далі. Ну, що ж я, нещасна, могла їй, в виді таких обставин, як вони є тепер вдома, відповісти?.. Наколи б мала обширніше помешкання, то з радої душі, і була б для неї все зробила, а так, як воно тепер в нас є, вийшло, що «unmöglich». І як мені жаль було і прикро – Ви знаєте, як дуже я на її приїзд ждала – як мусила їй про те відповісти, що неможливо. Нині я одержала від неї письмо, де відповідає мені на телеграму і картку. Я рада, що вдержу її в себе, може, хоть з на тиждень. Видко, з її здоров'ям не дуже-то славно стоїть, але так вже буду її доглядати, як лиш зумію. Вже наскрізь «пожертвуюсь» людям домашнім і поза домашнім – а відтак нехай і мені уступство зроблять».

Ми вже наголошували на тому, що умови для життя і творчості на Зоряній вулиці були для О. Кобилянської складними, проте Леся Українка все ж таки гостювала там не три дні, а протягом двох тижнів. Якихось особливих свідчень про її тодішній побут на Буковині не залишилося. Зберігся, щоправда, цікавий лист із тогочасного перебування великої поетеси в Чернівцях – її лист до О. Маковея від 16 червня 1903 року, в якому вона запрошує письменника зайти до неї з О. Кобилянською о 8 годині вечора, бо хоче піти на Гарбуз-гору сього вечора, але Ольга боїться йти тільки під її «сильною обороною на ту гору». В кінці коротенького листа – постскриптум: «Як будете йти ввечері, то прошу взяти оті найстрашніші окуляри і дивитися пильно під ноги, бо можете впасти в яму (в вапно! Там його дві бочки!), а се поетові не личить». Річ у тому, що Кобилянські незадовго перед тим переїхали в дім, де були завершені деякі будівельні роботи. А Гарбуз-гора – мальовнича місцевість за колишньою митрополичою резиденцією, тобто за теперішніми корпусами Чернівецького університету, там, де нині парк ім. Ю. Федьковича.

Більше особистих зустрічей не було, але були зустрічі й розмови листовні. Останній лист Лесі Українки до О. Кобилянської датований 3 травня 1913 року, тобто написала вона його незадовго до смерті. Протягом 1903—1913 років листування між письменницями було не завжди однаково інтенсивним, але завжди щирим. Переважно йшлося в листах про написання або ж публікацію того чи іншого твору (зокрема, про видання «Землі» в Східній Україні), про проблеми, що стосувалися тогочасного літературного процесу, сумом і горем були перейняті рядки, спричинені втратами рідних і близьких людей, було й вимушене мовчання.

Коли О. Кобилянська надіслала до «Літературно-наукового вісника» свою повість «В неділю рано зілля копала…», то просила, щоби Леся Українка, коли твір буде опублікований, прочитала його: «Прочитавши, нехай хтось розважить собі просьбу чорненького. Просьба слідуюча: чи хтось біленький не міг би се оповідання переробити на сцену? Будь то яко драму, будь то на оперу». На думку О. Кобилянської, «на сцену міг би поставити її або хтось біленький хтосічок, або І. Франко». Леся Українка мала намір здійснити інсценізацію, вона навіть пропонувала Миколі Лисенкові написати до неї музику. Але композитор відмовився. У поштовій картці, надісланій із Севастополя 9 червня 1911 року, поетеса повідомляла на Буковину: «З Лисенком я говорила. Музики не хоче писати. Нічого. Обійдемось». Пізніше в автобіографії, написаній у 1921 році, О. Кобилянська пояснювала цю відмову тим, що М. Лисенко був у родинних зв'язках з М. Старицьким, автором п'єси «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», в основу якої, так само, як і в основу її повісті, лягла відома народна пісня. Здійснити цей задум Леся Українка так і не встигла. До нас дійшов лише план інсценізації, з якого, проте, можна зробити висновок, що поетеса дуже уважно вивчала повість, прагнучи зберегти її своєрідність, не вдавалася при цьому до значної зміни сюжету, чого так чи інакше не уникнути в інсценізації.

Дивно сприймається твердження в одній із немічно-скандальних статейок 1990-х років: «Після заміжжя припиняється листування Лесі з Кобилянською. Хвороби, які дедалі дужче залізними лещатами стискали нещасну жінку, невдоволення Клемента Квітки (який, безперечно, знав про їхні стосунки) тільки сприяли цьому». Таж листувалися вони, як сказано, майже до останніх днів життя Лесі Українки! А О. Кобилянська, коли довідалася про той шлюб подруги, в листі від 22 грудня 1908 року писала: «Не знає він [тобто «хтось чорненький» – О. Кобилянська. – В. В.], чи хтось любенький одержав від нього картку, котру вислав він біленькому хтосічкові, довідавшись, що він злучився з паном Квіткою. Се комусь чорненькому так страшне подобалось, і він був такий гордий на когось біленького, що той поставив своїм вчинком правдивій любові такий монумент, що був би не знає, що зробив».

Нині також є чимало охочих потривожити світлі імена українського народу, кинути тінь на взаємини двох письменниць, але їхня дружба була й залишиться зразком вірності, взаєморозуміння, безкорисливості не для одного покоління наших співвітчизників.

Роки визнання, недуги та втрат

Домашні клопоти, постійне спілкування з різними людьми, творчість, очевидно, найбільше відволікали О. Кобилянську від заглиблення в особисті душевні муки й сумніви, хоч над новелами «Смутно колишуться сосни» (1901), «Самітно мені на Русі» (1901), «Мої лілеї» (1901), «Сліпець» (1902), «Через море» (1902) вона працювала під упливом «письменницького