Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

мусили подолати опір споріднених племен, які вже вкоренилися в Лісостепу раніше. У цьому протистоянні перевага виявилася на боці кочовиків. З V ст. до н. е. значна частина Лісостепової смуги Північного Причорномор'я входить до складу Великої Скіфії[187]. Загибель останньої на початку III ст. до н. е. спричинилася до занепаду і її найближчої периферії. В цей період відбулися значні зміни в культурі, господарстві, а також в етнічному складі місцевого населення.

Ще в передскіфську епоху в Лісостепу відповідно до природно-географічних регіонів у басейнах великих рік склалися історично-культурні області. На Лівобережжі це басейни Сіверського Дінця, Ворскли, Псла, Сули, Сейму, так званий Терасовий Лісостеп; на Правобережжі — басейни Тясмину, Росі, верхів'я лівих приток Південного Бугу, Лісостепове Побужжя, Середнє та Верхнє Подністров'я, Волинь, Прикарпаття та Закарпаття. Найрозвинутішими у скіфську епоху були спільності в басейнах Сіверського Дінця, Ворскли, Росі й Тясмину. Тут у VII—VI ст. до н. е. склалися умови для створення ранньокласових суспільств: васально-данницьке підкорення осілих землеробів кочовиками, а також встановлення постійних економічних зв'язків з античними державами. Консолідації, мабуть, сприяла й постійна зовнішня загроза із степів, де наприкінці VI ст. до н. е. посилилося об'єднання кочовиків на чолі зі скіфами царськими.

Масштаби цих соціальних утворень поки що важко уявити. Але, ймовірно, в лісостеповій смузі за скіфських часів не існувало централізованого соціально-політичного організму, подібного до ранньополітичних утворень степових скіфів[188].

На VI ст. до н. е. у деяких лісостепових племен, зокрема у Подніпров'ї, формується досить складна станова структура населення. На першому — вищому щаблі станової ієрархії — перебували вожді племенних об'єднань і племен та інша родоплеменна аристократія[189]. На другому щаблі — стан воїнів (військові ватажки та професійні воїни; на нижчих щаблях — жерці, вільні члени громади (заможні, середнього достатку та бідні), підлеглі особи (слуги, раби тощо). Серед вільних землеробів та скотарів можна відрізнити стан або прошарок осіб, що жили також з торгівлі[190].

Питання про етнос аристократії VII—VI ст. до н. е. залишається нерозв'язаним. Найімовірніше, вона була поліетнічною. Провідне місце належало кочовим родам, що були деякою мірою спорідненими з місцевою знаттю, яка сприйняла значною мірою скіфську культуру.

Доля цих ранньокласових утворень була неоднаковою. На Правобережжі більшість з них гине або занепадає в першій половині V ст. до н. е. Їх замінили якісь дрібні утворення. Дещо сприятливіші умови були на Лівобережжі — тут великі міжплеменні центри існували до кінця IV ст. до н. е.

Етнічний склад населення Лісостепу у скіфські часи був досить складним. Постійно відбувалися переміщення племен, особливо під час навал іззовні. Античні автори згадують назви лише деяких племен, мабуть, найбільших. На Правобережжі значний масив складали неври, а на Лівобережжі — будини. У загальному вигляді етнічна ситуація була такою: у північній смузі Лісостепу жили, головним чином, балти, праслов'яни, фінно-угри (останні — на Лівобережжі), а у південній та середній, крім праслов'ян, — фракійці, іллірійці та іранці. Це встановлюють за даними мовознавства (гідро- та топоніміки), які співвідносять з даними археології та повідомленнями давніх авторів. «Чистих» етносів майже не було; деякі, відрізані від своїх головних осередків (іллірійці, фракійці) з часом були асимільовані численнішими етносами. Близько середини V ст. до н. е. на етнічній карті з'являються (за даними Геродота) напівскіфські етноси, позбавлені вже давніх племенних назв. Це скіфи-орачі та скіфи-«землероби», які мешкали на півдні Лісостепу[191], а також вздовж Дніпра, тобто у смузі активних міжетнічних контактів. Певно, це було значно скіфізоване фрако-праслов'янське населення. Розглянемо головні етнокультурні осередки цього часу.

Правобережжя Середнього Подніпров'я у VII—VI ст. до н. е. було орієнтовано, як і в попередній період, на південно-західні осередки металообробки та культурні центри Балкан, Середньої Європи, Кавказу. Тут існували численні центри розвинутого сільського господарства й ремесла, були значні людські та природні ресурси.

Відомі деякі племена (або союзи племен), що мешкали на Правобережжі. За свідченнями Геродота, що відбивають ситуацію середини V ст. до н. е., це скіфи-орачі та неври. Скіфів-орачів, які сіяли хліб на продаж [Herod., IV, 17], здебільшого розміщують у Лісостеповому Побужжі. Адже інколи цей термін поширюють — через значну подібність матеріальної культури — на все осіле землеробсько-скотарське населення Правобережного Лісостепу аж до Дніпра. Неври жили на північ від скіфів-орачів, певно, в Поліссі. За ними простягалася «безлюдна земля» [Herod., IV, 17], очевидно, прип'ятські болота. Якась частина неврів змушена була залишити свою країну «через навалу змій» і оселитися серед будинів [Herod., IV, 105], тобто мешканців Лівобережжя. Стосовно етносу неврів немає сталої думки. Найчастіше їх вважають слов'янами[192], а також балтами, балто-слов'янами і навіть кельтами[193].

Вторгнення скіфів-степовиків у VII ст. до н. е. найвиразніше простежується на півдні Лісостепу — в басейні Тясмину. Саме тут в цей час з'являються курганні поховання воїнів-вершників, найраніші з них — біля с. Костянтинівна, Жаботин, Велика Яблунівка. Повсюдно місцевості з сприятливішими умовами існування займали найчисленніші й наймогутніші племена. Пізніше кочовики просунулися на північ приблизно до широти Києва (кургани біля с. Глеваха та с. Мар'янівка), а можливо, й далі[194]. Таким чином, кочовики контролювали торговельні шляхи, які йшли від району Києва — через Полісся — на Ютландію (півострів на півночі Середньої Європи). Це не були короткочасні рейди — поховальні пам'ятки кінця VII ст. до н. е. відбивають вже синкретичну культуру, в якій тісно переплелися суто скіфські та місцеві елементи[195], що свідчить про співіснування племен протягом певного часу.

Наприкінці VII або у VI ст. до н. е. виникають великіплеменні або міжплеменні осередки. Один з них — у басейні Росі. Його центром було Трахтемирівське городище поблизу переправи через Дніпро. Другий — у басейні Тясмину, в глибині великого лісового масиву (центральне місце — Мотронинське городище). Великі, але слабо заселені городища, існували також у межиріччі Росі та Гнилого Тікича — біля с. Журжинці і на території м. Тараща. Прибулі кочовики оселилися поблизу лісостепового населення, внаслідок чого склалися нові політичні утворення під зверхністю місцевої кочової аристократії[196].

Наприкінці VI ст. до н. е. воєнно-політична і демографічна ситуації змінюються. Значно скорочується кількість неукріплених селищ, особливо у басейні Тясмину та на порубіжжі зі Степом. Населення концентрується на території великих городищ, потужні оборонні споруди яких зводяться, ймовірно, саме в цей час. Так, на Мотронинському городищі площею близько 200 га заселяються не лише територія внутрішнього укріплення, а й простір між зовнішнім і внутрішнім валами. На інших великих городищах, зокрема Трахтемирівському, площею майже 500 га, і Ходосівському,