Читати книгу - "Леді Африка"

речення. Я завжди думала, що свекор хоче ще щось сказати, але він не продовжував.

Джок нервово поплескав мене по коліні:

— Це означає, що вона здорова, мамо.

— У вас там багато сонця, так?

Пізніше, коли ми з Джоком у нашій кімнаті перевдягалися до вечері, я заходилася уважно себе вивчати у великому дзеркалі. Не звикла до сукенок і панчіх із підв’язками, до модних на той час туфель на високих підборах. Шви на панчохах, здавалося, неможливо було вирівняти. Моя нова нижня білизна, придбана в Найробі за вказівкою Емми, стискала мене в талії та під пахвами. Я почувалася самозванкою.

— Не хвилюйся, — сказав Джок, який сидів на ліжку й закріплював підтяжки. — У тебе чудовий вигляд.

Я розвернулася, щоб знову поправити панчохи.

— Я не подобаюся твоїй матері.

— Вона просто ревнує. Всі матері такі.

Він сказав це мимохідь, але його слова мене вжалили. Звідки я могла про це знати?

— Вона поглядає на мене зверхньо, — сказала я.

— Не мели дурниць, ти моя дружина.

Він підвівся і стиснув мої руки, щоб заспокоїти. Однак щойно він відійшов, ці слова втратили свою силу. Я не почувалася достатньо дорослою, щоб вважати себе чиєюсь дружиною. Мені бракувало життєвого досвіду, щоб зрозуміти все це. І я не знала, як сказати про це Джокові. Про те, що налякана обіцянками, які ми дали одне одному. Тієї ночі в ліжку поряд із ним я ціпеніла від самотності, мовби якась частина мене померла.

— Будь ласка, поцілуй мене, — попросила я.

І хоча я пригорнулася до нього й спробувала зустріти, прийняти поцілунок, все одно не змогла по-справжньому його відчути. Я не могла відчути нас.

Я ніколи не проводила так багато часу біля моря й уже ненавиділа це густе від солі повітря, яке прилипає до шкіри так, що постійно хочеться піти помитися. Мені було набагато зручніше, коли навкруги куріла пилюка. А тут усе вкривала вогкість. Вона просотувалася в стіни й набрякала на віконницях. Чорні спори цвілі наростали на стінах будинків, як постаріла шкіра.

— Це неправильно, — сказала я Джоку. — Бомбей переповнений водою, а в нас удома можуть убити за краплю.

— Не думаю, що Індія викрадає дощі в Нджоро. І зараз ми тут, тож спробуй цим насолоджуватися.

Спочатку Джок намагався грати роль гіда: він із гордістю показував мені яскраві базари, які духмяніли карі та цибулевими чатні; гравців на ситарі в тюрбанах, які похитувалися в такт мелодіям; поля для гри в поло та місцевий кінний клуб, такий розкішний і доглянутий, що його блискуча трава легко присоромила б газони в Найробі. Я тримала чоловіка за руку й слухала, щоб забути всі наші з ним домашні неприємності. Врешті-решт, ми були молодятами, але наставав вечір, і все руйнувалося. Ми були одружені вже кілька тижнів, а я могла на пальцях однієї руки полічити, скільки разів кохалися. Уперше це було під час подорожі до Індії, більшу частину якої мене мучила морська хвороба. Коли ми відчалили в Аденській затоці та вийшли в Аравійське море, я не могла поглянути на лінію обрію: вона вигиналась і хилиталася перед очима.

До того, як мене почало нудити, нам вдалося зблизитися на моїй вузькій постелі, але все це радше нагадувало штовханину ліктями, коліньми й підборіддями; я ледь зрозуміла, що відбулось, як усе вже скінчилося. Після цього чоловік поцілував мене в щоку й сказав:

— Це було чудово, люба.

Потім він перебрався з моєї постелі на свою і залишив мене так само розгубленою і збентеженою, як і першої шлюбної ночі.

Джок полюбляв випити, й це також не сприяло нашим стосункам. Щодня о четвертій уся родина збиралася на веранді за коктейлем. Я швидко зрозуміла, що це був справжній ритуал, де все ідеально відпрацьовано: скільки класти льоду, скільки лайму. Від цих напоїв глибоко в горлі спалахували гострі жарини. Джоків дядько Огден, здоровань із рожевим обличчям, заздалегідь ковтав трохи джину й п’янів раніше за всіх, окрім хіба що самого Джока. Дядечко зазвичай влаштовувався в кріслі під жакарандовим деревом, на якому без упину кричали ґави.

— Ці птахи в Індії стали нашими особистими прибиральницями, — пояснив мені Огден із дивною ноткою гордості, вказуючи на ту зграю. — Якби не вони, всі вулиці були б завалені сміттям.

Я подивилася на одного з птахів, який обережно оббілував мишачий тулубець, а по тому заходився дзьобати блідо-рожевий пісковик на пагорбку.

— Що він робить? — здивувалась я.

— Чистить дзьоба, — пояснив Огден. — Десь так, як ти споліскуєш зуби після обіду.

Я спостерігала за тим птахом, поки не побачила ще двох, які зчинили бійку за шматок розчавленого на камені манго. Вони клювали одне одного гострими дзьобами в горло, здавалося, готові битися до смерті. Від цього видовища стало ще сумніше й дужче захотілося додому. Забагато нового було в Індії, й, хоч скільки минало днів, краще не ставало. Можливо, Джок закохався в сміливу дівчинку, якою я була в чотирнадцять, але він так само зовсім не знав мене, як і я його. Ми були чужими, хоча майже весь свій час проводили разом. Я переконувала себе, що коли повернемося додому, на нашу ферму, та почнемо працювати — стане легше. Так мало бути.

Одного вечора в Пурвесів накрили святковий стіл, але все захололо, бо Джокова мати випила забагато джину й забула про кухаря, який уже давно кликав до столу. Вона, похитуючись, дійшла до темного дворика, важко зіперлася на діжку з пальмою та заплющила очі. Здавалося, ніхто нічого не помітив, а може, їм було байдуже.

— Ходімо спати, — сказала я Джокові.

— Що?

Він спробував зосередити свої налиті кров’ю очі на моєму обличчі й прочитати мої слова по губах.

— Я стомилася, — сказала я.

— То йди, я скоро прийду.

Я пішла повз їдальню, де на столі загусли вкриті плівкою карі, які слуги боялися прибрати. У ванній кімнаті залізла у велику купіль, викладену мальованими кахлями. На одній був зображений тигр, хоча смуги на хутрі за довгий час вицвіли й стали бежевими. Десь в Індії досі блукали справжні тигри; вони хотіли їсти й ревли так само, як колись ревів Падді. Це жахлива думка, але я б вважала за краще бути там, із тиграми, або навіть повернутися назад у брудну свинячу лазівку, в якій провела кілька ночей, коли втекла зі школи. Принаймні