Читати книгу - "Айвенго (укр)"

справжнє осине гніздо, давно треба його спалити дощенту. Отже, ти і грамоти навчений?

– Знаю на пам’ять молитовник і службу Божу, решта ченцеві – лише спокуса…

– Такий посланець нам і потрібний, – пробурмотів барон і додав на повний голос: – Віднесеш оцього листа в замок барона Філіппа де Мальвуазена. А на словах перекажи: лист від мене, а написаний він храмовником, лицарем де Буагільбером. Тепер іди до лісу, до тієї ватаги негідників, що там зібралася, наплети їм усякого, щоб вони день-два не чіпали мого замку… Мовляв, полонених не ображають, страту відкладено й тому подібне. Зрозумів, отче? А потім, якщо хочеш, повертайся після бійки – добряче побенкетуємо.

– Неодмінно повернуся, – кивнув Седрик і пробурмотів ледь чутно: – Ми ще з тобою побачимося, бароне…

– Ходімо, я виведу тебе звідси, а до брами йди сам. Ні, стривай! Ось тобі за роботу золотий, але дивись, виконай моє доручення точно, а то здеру з тебе рясу разом зі шкірою та м’ясом…

Залишившись на самоті, Седрик вдихнув на повні груди, проминув сонних стражників, а опинившись за брамою, обернувся до замку й тричі плюнув у його бік.

– Щоб тобі провалитися в пекло, клятий нормане! – вигукнув він, кидаючи в пил золоту монету…

– Ну що, саксонські герої! – весело промовив барон, увіходячи разом із де Брасі та храмовником у приміщення, де перебували найважливіші полонені. – Чи подобається вам гостювання в Торкілстоні? Поменшало, мабуть, зверхності й зухвальства? Я все обміркував і вирішив, що повішу вас обох за ноги на залізних решітках цих вікон, і висітимете, поки шуліки й ворони не залишать від вас самі кістки… Шолудиві пси, скільки дасте за своє погане життя? Відповідай, немита мордо з Ротервуда!

– Ані монети не дам! – посміхнувся Вамба. – Зроби таку ласку, повісь мене головою донизу, може, дурний мій мозок знову стане на місце.

– Матір Божа! – вражено вигукнув Фрон де Беф, зірвавши шапку Седрика з голови блазня і побачивши на його шиї срібний обруч. – Кого ж це ви схопили в лісі, лицарі?

– Це раб Седрика, його потішний дурень, – мовив де Брасі. – А сакс, гадаю, втік… у вбранні того самого ченця.

– Диявол! – заревів Фрон де Беф немов роз’ярілий вепр. – Отже, я власноруч випустив ротервудську свиню з замку? А тобі, – він, погрожуючи, зробив крок до Вамби, – я поголю голову та здеру з неї шкіру, щоб тобі було не до жартів.

– Ви вчините зі мною набагато краще, ніж погрожуєте, благородний лицарю, – захихотів Вамба. – Тоді в мене буде червона шапка, і з простого ченця я вмить зроблюся цілим кардиналом.

– Бідаха, – посміхнувся де Брасі, – він і перед смертю залишиться блазнем… Бароне, не страчуй його – краще віддай мені на втіху… Що скажеш на це, шахраю? Хочеш мені послужити?

– Вітер у твоїй голові, як завжди, Морисе, – зовсім розлютився господар замку, – розважаєшся з блазнем, коли нас обдурили й ми потрапили в таке становище, що гірше нікуди. Наше послання, вважай, згинуло, народу, здатного як слід тримати меч у руках, у мене, м’яко кажучи, обмаль…

– Битися то битися. Коли це ти, бароне, бачив, щоб я журився перед сутичкою? А щодо твоєї челяді, лицарю, так ти сам її розпустив. Та нічого. Стіни твого замку високі, рів глибокий, і ми зможемо довго оборонятися, а там, може, і розгонимо підступну чернь!

– Гей, саксе, ану підійди до мене! – гарикнув де Беф, обертаючись до Ательстана. – Що даси за своє звільнення? Сплати викуп і йди геть, одначе є ще одна умова. Угоду буде укладено, якщо ти погодишся піти до лісової наволочі й домогтися, щоб не совалися сюди!

– Я не владний над цим, – відповів Ательстан. – Відпусти мене та решту полонених. Я дам тобі тисячу золотом.

– Ваша угода не стосується леді Ровени, – поспіхом утрутився де Брасі.

– І старого єврея з дочкою, – додав храмовник. – Ісаак сам сплатить викуп за себе.

– Я не збираюся торгуватися, – насупився Ательстан. – Мій рід давніший за всі ваші, разом узяті, нормани. Леді Ровена – моя наречена, а Вамба врятував Седрика, її опікуна. Якщо вас не влаштовує мій викуп, краще я вже дам розірвати себе на шматки.

Вбіг слуга, перервавши сакса відчайдушним лементом: «Розбійники під стінами!», і кинувся до господаря, чекаючи наказів. Фрон де Беф визирнув крізь бійницю та одразу ж щосили засурмив у ріг; у замку здійнявся ґвалт, загрюкали двері. Зусібіч збігалися люди барона, і кожному він призначив місце в обороні.

– Де Брасі! Тобі стежити за східною стіною – вона нижча за інші. А лицар-храмовник візьме на себе західний бік…

Тим часом Буагільбер, що вирізнявся гарним зором, спостерігав за діями лісової братії. Нарешті він покликав до себе де Брасі й господаря замку та напівголоса промовив:

– Ці хлопці наступають так упорядковано, як я від них не очікував. Дивіться: вони добре вишикувалися, використовуючи дерева як захист від наших стріл. Одразу видно, що керує розбійниками чоловік, який має чималий досвід у військовій справі.

– Я здогадуюся, хто це, – відповів де Брасі. – Бачиш за чагарником плюмаж лицарського шолома і блиск обладунків? Це Чорний Лицар – той самий, що вибив Фрон де Бефа з сідла на турнірі.

– То краще, – злісно вигукнув барон, – нарешті дістане те, на що заслуговує! Благородна людина не поведе за собою ватагу волоцюг. Я власноруч зітну йому голову – добре, що меч у мене дворучний!

Тут розмова увірвалася, оскільки обложники стрімко пішли на штурм замку. Кожен із лицарів, не звертаючи уваги на полонених, які потроху відступали до дверей караульного приміщення, зайняв своє місце біля бійниці. На стінах розсипалися в рідкий ланцюг ті нечисленні захисники замку, яких баронові вдалося зібрати за такий короткий час. Усі готувалися відбити люту атаку.

Розділ 22

Після зустрічі з леді Ровеною Морис де Брасі почувався розгубленим. Такий був його характер: йому не вистачало великодушності звільнити безпорадного Айвенго, одначе суворі закони лицарської честі не дозволяли йому позбавитися суперника раз і назавжди. Тому він вибрав дещо середнє між добром і злом – повідомив барона Фрон де Бефа, що серед полонених, захоплених разом із саксами, опинився поранений норман, його соратник, і помістив його в одному з покоїв замку.

Де Бефу тепер було не до того, щоб займатися пораненими. Стурбований майбутньою битвою, він лише послав слугу переказати цій відьмі Урфриді, щоб вона доглянула хворого. «Тим більше що стара розуміється на лікуванні», – додав він і одразу ж про все на світі забув, готуючись відбити штурм лісових братів.

Урфрида