Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

це не охорона й не сторожа, але сенс їхнього існування— це захист людей від загроз із боку монстрів, магічних, надприродних та надзвичайних…

— Це по книжках, — перервав нетерпляче князь. — У житті буває по-різному. Відьмаків наймали для охорони караванів, що йшли крізь повні потвор глухомані та дику місцину. Бувало й так, що замість потвор на купців нападали звичайні розбійники, а відьмаки були зовсім не проти їх порізати. Я маю підставу боятися, що під час шлюбного бенкету на короля можуть напасти… василіски. Чи ти наймаєшся для захисту від василісків?

— Це залежить.

— Від чого?

— Від того, чи не триває інсценування надалі. Я не хотів би виявитися об’єктом чергових провокацій. З боку когось з інших братів, наприклад. Талант перевтілення в інші ролі, закладаюся, не є рідкістю в родині.

Ферран сторопів. Егмунд стукнув кулаком об стіл.

— Не перегинай палиці,— гарикнув. — І не забувайся. Я питав, чи ти наймаєшся. Відповідай!

— Я міг би, — кивнув Ґеральт, — найнятися на захист короля від гіпотетичних василісків. На жаль, у Кераці вкрали мої мечі. Королівські служби так і не зуміли натрапити на слід злодія й, здається, роблять небагато в тому напрямку. Без мечів захистити я нікого не зумію. Тож доведеться мені відмовити з об’єктивних причин.

— Якщо це виключно проблема мечів, то проблеми не бачу. Ми їх відшукаємо. Вірно, пане інстигатор?

— Безумовно.

— От бачиш. Королівський інстигатор це безумовно підтверджує. То як?

— Нехай спершу знайде мечі. Безумовно.

— Уперта ти людина. Але нехай. Зазначаю, що за твої послуги ти отримаєш плату, і запевняю, що не назвеш мене скупим. Що ж до інших зисків, то деякі ти отримаєш відразу, скажімо так, авансом, як доказ моєї доброї волі. Твою справу в суді вже можеш вважати закінченою. Формальності будуть вирішені, і хоча бюрократія поспіху не знає, можеш вважати себе особою вільною від підозр та такою, яка має право на свободу пересування.

— Я безмірно дякую. А зізнання та фактури? Левкрота з Гізмара, вовкулаків із Гуаамеза? Що з документами? Тими, якими князь скористався як… театральним реквізитом?

— Документи, — Егмунд глянув йому в очі,— поки що залишаться в мене. У безпечному місці. Безумовно.

* * *

Коли він повернувся, дзвін короля Белогуна власне оголосив північ.

Корал, треба віддати їй честь, побачивши його спину, зберегла стриманість та спокій.

Уміла панувати над собою. У неї навіть голос не змінився. Майже не змінився.

— Хто це тобі зробив?

— Вігілозавр. Такий ящір…

— Оті шви ящір наклав? Ти дозволив зашивати себе ящеру?

— Шви наклав медик. А ящір…

— До диявола ящера! Мозаїко! Скальпель, ножиці, пінцет! Голку та кетгут! Еліксир Пульхеллум! Відвар з алое! Unguentum ortolani![18] Тампон та чисту перев’язку! І приготуй синапізм із меду та гірчиці! Швидко, дівчино!

Мозаїка справилася в дивовижному темпі. Литта взялася за операцію. Відьмак сидів і терпів мовчки.

— Медикам, які не знаються на магії,— цідила чародійка, накладаючи шов, — треба заборонити практикувати. Викладати в університеті— запросто. Зшивати трупи після секції— так. Але до живих пацієнтів допускати їх зась. Але я, схоже, того не дочекаюся, усе йде в протилежному напрямку.

— Не тільки магія лікує,— ризикнув висловити думку Ґеральт. — А хтось мусить лікувати. Спеціалізованих магів-цілителів усього купка, а просто чародії лікувати зазвичай не бажають. Або не мають часу, або вважають, що це того не варте.

—І слушно вважають. Результати перенаселення можуть виявитися фатальними. Що це? Чим це ти бавишся?

— Вігілозавр носив на собі отой знак. Мав це прикріпленим до його шкіри.

— Ти здер це з нього як трофей переможця?

— Я здер те, аби тобі показати.

Корал придивилася до овальної латунної пластинки розміром із дитячу долоню. І до знаків, що були на ній вичавлені.

— Цікавий збіг обставин, — сказала вона, приклеюючи йому до спини гірчичник. — Беручи до уваги той факт, що ти, власне, виїжджаєш в ті місця.

— Виїжджаю? Ах, вірно, я й забув. Твої конфратери та їхні плани стосовно моєї особи. Виходить, ці плани конкретизувалися?

— Саме так. Я отримала звістку. Тебе просять прибути до замку Ріссберг.

— Мене просять, як зворушливо. До замку Ріссберг. До садиби славетного Ортолана. Від цього прохання, як здогадуюся, відмовитися я не можу.

— Я не радила б. Просять, аби ти обов’язково прибув. Маючи на увазі твої рани, коли ти зумієш вирушити?

— Зваживши на рани, це ти мені скажи, медичко.

— Скажу. Пізніше… А тепер… Тебе якийсь час не буде, я стану сумувати… Як ти зараз почуваєшся? Чи зумієш… Це все, Мозаїко. Іди до себе й не заважай нам. Що мала б значити та усмішка, панно? Чи маю її заморозити тобі на губах назавжди?

Інтерлюдія

Любисток. Півстоліття поезії

(фрагмент чернетки, текст, що не увійшов до офіційного видання)

Насправді відьмак багато чим мені завдячував. І що не день, то більшим.

Візит до Пираля Пратта в Равелін, що закінчився, як ви знаєте, бурхливо та криваво, приніс, утім, і певні профіти. Ґеральт напав на слід викрадача своїх мечів. І це також і моя заслуга, бо то я завдяки своїй спритності направив Ґеральта до Равеліну. А назавтра саме я й ніхто інший забезпечив Ґеральта новою зброєю. Я не міг дивитися, як він ходить беззбройним. Скажете, що відьмак ніколи не буває беззбройним? Що то навчений будь-яких методів битви мутант, сильніший за нормальну людину вдвічі й у десять разів швидший? Який трьох озброєних здоровил дубовою бондарською клепкою вмить на землю кладе? Який до всього ще й магією володіє, своїми Знаками, які також дуже непогано захищають? Це правда. Але ж меч— це меч. Раз у раз він повторював мені, що без меча почувається голим. Тож я його мечем і забезпечив.

Пратт, як ви вже знаєте, віддячив нам обом із відьмаком фінансово, не дуже щедро, але віддячив. Назавтра зранку, як мені Ґеральт і доручив, я поспішив із чеком до філіалу Джіанкарді. Подав чек до інкасації. Стою, розглядаюся. І бачу, як хтось уважно приглядається й до мене. Жіночка, не стара, але й не молодичка, в одязі елегантному, зі смаком. Для мене не дивина захопливий жіночий погляд, мою чоловічу та хижу вроду багато хто з жінок вважає нездоланою.

Жінка та раптом підходить, представляється як Етна Асідер і говорить, що знає мене. Теж мені сенсація: мене всі знають, слава мене випереджає, куди б я не відправився.

— Дійшла до мене звістка, — говорить, — про злу пригоду, яка спіткала твого товариша, пане поет, відьмака Ґеральта з Рівії. Знаю, що він утратив зброю й що дуже потрібна йому нова. Знаю