Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

всі ви служили народові і його забобонам, та не істині, і, власне, тільки за це шанували вас.

І терпіли вашу безвірність лише тому, що вона по-хитрому кружним шляхом дозволяла підступитись до людей, Так владар дає волю своїм рабам та ще й потішається з їхнього свавілля.

Хто ж ненависний людям, наче вовк собакам? Вільний дух, ворог кайданів; той, хто не молиться і знайшов собі притулок у лісах.

Вигнати його з криївки — в людей завжди звалося «почуттям справедливості»; на нього й досі нацьковують найлютіших собак.

Славетні мудреці, ви наділили народ правом на поклоніння і назвали це «жаданням істини»!

У серці своїм ви завжди собі казали: «Я вийшов з народу, звідти ж прийшов до мене глас Господній».

Тямовиті й уперті як осли, ви завжди видавали себе за народних заступників.

І безліч можновладних, прагнучи жити в злагоді з народом, попереду своїх коней запрягали ще й ослика — якого-небудь славетного мудреця.

А тепер, славетні мудреці, мені б хотілось, аби ви зрештою зовсім скинули з себе лев'ячу шкуру!

Плямисту шкуру хижого звіра і пелехи дослідника, шукача, підкорювача!

Ох, щоб я повірив у вашу «правдивість», вам слід спершу позбутися прагнення поклонятися.

Правдивий — той, хто йде у безбожні пустелі, розбивши своє навикле до поклоніння серце.

У жовтих пісках, обпалений сонцем, він нишком спрагло поглядає на щедрі джерелами острови, де кожна жива істота тішиться затінком.

Але спрага не змусить його стати таким, як ті вдоволені: де є оази, там є й ідоли.

Бути голодним, дужим, самотнім і безбожним — цього прагне лев.

Бути вільним від щастя рабів, звільненим від богів і поклоніння, безстрашним і страшним, великим і самотнім — цього прагнуть правдиві.

Владарями пустелі споконвіку були правдиві, вільні розуми, а в містах живуть добре вгодовані славетні мудреці — тяглова худоба.

Бо вони завжди тягнуть, мов осли,— цілий народ!

Не те щоб я гнівався на них; але для мене це тільки запряжені прислужники, навіть коли їхня збруя виблискує золотом.

Часто це добрі, варті заохочення слуги. Адже так навчає чеснота: «Якщо мусиш бути слугою, шукай того, кому твоя служба принесе найбільше користі!

Дух і чесноти господаря повинні зростати завдяки твоєму служінню; з його духом і чеснотами зростеш і ти сам!»

Воістину, славетні мудреці, народні слуги, ви зростали разом із духом і чеснотами народу, а народ — завдяки вам! Це я кажу на вашу честь!

Та навіть зі своїми чеснотами ви для мене тільки народ, народ із полудою на очах,— народ, який не знає, що таке дух!

Дух — це життя, й те життя він сам і розтинає; страждаючи сам, він помножує знання,— ви це знаєте?

Щастя духу — в мируванні і освяченні сльозами на офіру — ви це знаєте?

Якщо сліпий не бачить і йде навпомацки, це тільки свідчить про силу сонця, на яке він дивиться,— ви це знаєте?

Той, хто пізнає, повинен вчитися будувати з гір! Якщо дух тільки зсуває гори, цього мало,— знаєте ви чи ні?

Ви знаєте тільки іскри духу,— але не бачите кувадла, яким і є, власне, дух, і того страшного молота, що по ньому б'є!

Воістину, ви не знаєте, який гордий дух! Та ще нестерпнішою для вас була б його скромність, якби він колись зволив говорити!

Ви ще ніколи не наважились укинути свій дух у засніжену яму: вам для цього бракує жару! Тому вам і не звісні чари холоду.

Як на мене, ви в усьому поводитесь із духом надто запанібрата; а з мудрості ви часто робили притулок і шпиталь для поганих поетів.

Ви не орли і тому й не знаєте, яке. то щастя, коли лякається дух. А хто не птах, тому не слід моститися над проваллями.

Як на мене, ви теплі, але від усякого глибокого пізнання віє холодом. Крижаний холод — найглибше джерело духу, насолода для гарячих рук та їхнього господаря.

Славетні мудреці, ви з гідністю застигли на місці, випростали спини,— вас не схитне потужний вітер і потужна воля.

Чи траплялось вам бачити в морі напружене, наповнене вітрило, що тремтить від шаленого вітру?

Наче вітрило, що тремтить від шаленості духу, перетинає море моя мудрість — моя несамовита мудрість!

Та ви, слуги народу, славетні мудреці,— хіба б мог ли ви піти зі мною?..

Так казав Заратустра.

НІЧНА ПІСНЯ

Уночі гучніше жебонять живі джерела. Моя душа — теж живе джерело.

Уночі прокидаються пісні закоханих. Моя душа — теж пісня про кохання.

Щось невпинне, невгавне ворушиться в мені, от-от озветься. Це прагнення любові, і говорить воно її мовою.

Я — світло: ох, чому я не ніч! Але в тому й моя самотність, що я підперезаний світлом.

Ох, чом я не пітьма нічна! Як би я припадав до грудей світла!

Миготливі зірочки й світлячки! Навіть вас благословляв би я! — і тішився б вашим світляним дарунком.

Та я живу власним світлом і поглинаю полум'я, що виривається з мене.

Я не бачу ніякого щастя в тому, щоб брати; мені часто мріялося, що той, хто краде, мабуть, щасливіший від того, хто бере.

Бідність моя від того, що рука ніколи не стомлювалась дарувати; заздрість моя від того, що я бачу сповнені сподівань очі й осяяний пристрастю нічний морок.

О, лихо всіх дарувальників! О, затемнення мого сонця! О, жадання жадань! О, лютий голод серед пересичення!

Вони беруть у мене: та чи торкаюсь я їхніх душ? Між дарувати і брати — прірва, а через найменшу прірву міст перекидають наостанку.

З моєї краси виростає голод: я хотів би завдати

болю тим, кому свічу, пограбувати обдарованих мною — я зголоднів за злом.

Відсмикнути руку, коли друга вже тягнеться їй назустріч; вагатися, наче водоспад, чи падати, перед падінням зі скелі,— я зголоднів за злом.

Таку помсту обирає моя повнота; такий підступ готує моя самотність.

Даруючи, втратив я щастя дарувати, остогидли мені мої надто високі чесноти!

Хто завжди дарує, той ризикує втратити сором; хто завжди роздає, той намулює собі руки й серце.

Мої очі вже не мокріють, коли бачу я сором прохачів; мої руки надто тверді, щоб тремтіти, коли повні долоні.

Куди ж поділися сльози очей і ніжність серця? О, самотність усіх, хто дарує! О, мовчазність усіх, хто світить!

Багато сонць кружляють у порожнечі, осяваючи все похмуре і темне,— від