Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

крилами, але влетіти за дівчиною не встиг — тільки з розмаху гепнувся об дубову ляду.

За хвилину біля порогу опинилися і вартові. Чи то вони бачили, куди сховалася злочинниця, чи то їм показав хтось із городян, але поліцейські встали біля входу і засперечалися, треба стукати чи краще зачекати.

Пан Лефевр — один із батьків міста. Багатий арматор. Кораблі, які належать йому, плавають всіма морями від мису Горн до Макао. Потривожити спокій великої людини вартові не наважувалися.

Після короткої суперечки вони вирішили дочекатися, коли кривдниця Кривого Вовка вийде. Я чув, як сержант, утираючи рукавом розбитого носа, сказав:

— А якщо вона йому не чужа, ще краще. Заграбастаємо її, а потім до нього: так, мовляв, і так, що робити будемо, ваша милосте? Слухайте мене, хлопці. Не буду я Кривим Вовком, якщо не отримаю за образу золотом! Дешево вони від мене не відкараскаються! А якщо ні — засаджу стерво до пацючника!

Тепер мені треба було з’ясувати, у яких стосунках моя рятівниця з паном Лефевром. Якщо вона йому родичка чи добра знайома, турбуватися нема про що. Арматор зуміє підмазати поліцейських, щоб не доводити справу до тюрми. А раптом і справді чужа?

Напрочуд зручна штука крила. Якби мені запропонували замінити їх на руки з десятьма пальцями, я подякував би й відмовився. По-перше, пальці у мене є і свої. Нехай тільки по чотири на лапі, але мені вистачає. А по-друге, здатність літати незмірно цінніша.

Доки вартові вирішували, скільки вони злуплять з Лефевра і як поділять здобич, я злетів до другого, парадного поверху і зазирнув у вікно. День був ясний, уже весняний, ранковий бриз втихнув, і ляди були відчинені навстіж.

Судячи з усього, тут був кабінет господаря. Зрідка доводилося мені бачити таке розкішне облаштування. Одного разу в Лондоні я проводжав лейтенанта Беста до адміралтейства і, звісно, не втримався — зазирнув у вікно покоїв першого лорда (якщо мені не зраджує пам'ять, тоді ним був граф Торингтон). Отож, скажу я вам, якщо за розміром приймальна зала його світлості й перевершувала арматорський кабінет, то за вишуканістю й багатством явно йому поступалася.

Ніде я не бачив таких величезних меблів, схожих на величні іспанські галеони. Різьблена шафа, вся у блискучих заклепках, була завдовжки футів з п'ятдесят. На стінах висіли шовкові гобелени з рельєфним малюнком: на позолочених консолях переливалися фарбами напрочуд гарні китайські вази, за ціною добрячого корвета кожна; портьєри були з коштовного утрехтського оксамиту — думаю, й герцогиня не погребувала б пошити з такої тканини парадну сукню.

За столом чорного дерева, в шкіряному кріслі з високою, вигадливо прикрашеною спинкою, сидів сухенький чоловік у пишній золотавій перуці. На його жовтому, під колір перуки, обличчі застиг вираз їдкої недовіри, Знаю я цей тип людей. Врятуєш такого із пожежі, а він замість «дякую» скаже: «Думав, певно, що я тебе позолочу? Ах ти ж, хитрун!»

Це, безсумнівно, і був мсьє Лефевр, власною персоною. Він скрипів пером по паперу, час від часу відриваючись від цього заняття, щоб зробити гидливу гримасу. Певно, писав до когось неприємного.

Моєї панянки тут не було. Я вже хотів підлетіти до інших вікон, але двері кабінету раптом прочинилися, в щілину просунувся хтось у чорній перуці, не такій пишній, як у арматора. Певно, секретар.

— Патроне, вас хоче бачити молода дама. Вона назвалася панною Летицією де Дорн, донькою баварського таємного радника. Звеліти, аби почекала?

— Ні-ні, проси!

Лефевр накрив одні папери іншими. Поплескав себе по щоках, і його обличчя, яке щойно було жовчним і кислим, засяяло найприязнішою з посмішок.

— Ласкаво прошу! — вигукнув він, підводячись назустріч відвідувачці. — Чекаю, давно чекаю! І все приготував, як обіцяв. Однак дозвольте запитати, як пройшла ваша подорож? Уявляю, якою небезпечною і малоприємною вона була, враховуючи нинішні обставини!

Арматор, безсумнівно, мав на увазі велику війну, що почалася минулого року і поділила Європу на два табори. Причиною конфлікту був спорожнілий мадридський трон, і йшлося про те, кому дістануться багатющі володіння Іспанії — ставленику французького короля чи австрійським Габсбургам. На боці Відня виступили Англія і Нідерланди; Версаль підтримали Іспанія і Баварія, так що міднокоса забіяка, виходить, прибула з держави, союзної Франції.

Почувши про «таємного радника», я вже вирішив, що тут розгортається якась шпигунська інтрига, і засмутився, бо, як казав Учитель, «найгірші з людей — торговці розпустою і нишпорки». Мені не хотілося, щоб моя шляхетна визволителька виявилася з цієї породи. Всі політичні інтриги й підступи, як на мене, жахлива бридота. Людині, яка піклується про свою карму і внутрішню гармонію, краще триматися від таких справ подалі.

Та подальший хід розмови показав, що моє припущення помилкове. Хоч я й мало що спочатку зрозумів, однак збагнув: шпигунство тут, здається, ні до чого.

— Так, поїздка тривала цілих двадцять днів, — сказала пані Летиція де Дорн, — Місцевості, де тривають бої, довелося об'їжджати стороною. Але обози і війська рухаються всіма дорогами, це просто нестерпно. Однак, слава Богу, тепер я в Сен-Мало, так що давайте не будемо гаяти часу. Ось завдаток, про який ми домовлялися. Півтори тисячі ліврів. — Вона поставила на стіл шкатулку, а сама сіла в крісло. — Другу половину ви отримаєте, коли корабель доправить сюди мого батька. Вся сума викупу в скрині, яку я залишила в готелі. Я передам скриню капітану.

Лефевр відкрив шкатулку і почав перераховувати гроші, вельми швидко і зграбно. Він складав монети стовпчиками. Одразу було помітно, що це заняття для нього найприємніше у світі.

— Все точно, — сказав він, закінчивши, і скорботно скривив обличчя. — Але… На мій превеликий сум, обставини змінилися. Все через цю кляту війну, від якої я зазнаю страшних, просто жахливих збитків.

— Ви хочете підняти вартість вашої винагороди? — насупилася пані. — Можу я дізнатися, на скільки?

Він обурено замахав руками.

— Що ви, що ви! Слово Лефевра — криця незламна!!! Справа не в моїх комісійних. Вони залишаються такими ж. Але накладні витрати…

Арматор випурхнув з-за столу й опинився біля географічної карти, що висіла на стіні.

— Плавання в Барбарію — справжня дрібничка. У мирний час наше маленьке дільце не становило б великих труднощів. Капітан, який доправляє в Іспанію чи Марсель вантаж нашої сушеної тріски, завернув би в Сале, це розбійницьке гніздо, провів би необхідні перемовини, взяв на борт вашого татуся, та й усе. Але через війни морська торгівля припинилася. Купецькі кораблі більше не плавають.

Дівчина рвучко підвелася.

— Це вельми дивно! Війна триває не перший місяць! Ви могли б написати, що відмовляєтеся