Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

думки про моногамію. Зрештою, я узяла приклад з тебе, Йенно. Пам’ятаєш ту нашу розмову у Венґерберзі? Коли ти вирішила порвати стосунки із тим своїм відьмаком? Я тобі радила тоді, аби ти подумала, казала, що кохання на вулиці не валяється. Але ти мала рацію. Кохання — коханням, а життя — життям. Кохання минає…

— Не слухай її, Йеннефер, — холодно сказала Тіссая. — Вона зараз запекла й сповнена жалю. Знаєш, чому не йде на банкет в Аретузі? Бо соромиться з’явитися там сама, без чоловіка, із яким її пов’язували вже чотири роки. Через якого їй заздрили. І якого вона втратила, бо не вміла оцінити його кохання.

— А може б нам порозмовляти про щось інше? — запропонувала Йеннефер удавано безтурботним, але трохи зміненим голосом. — Цірі, налий нам. Холера, замала карафа. Будь миленька, принеси ще одну.

— Принеси дві, — засміялася Маргарита. — В нагороду отримаєш ковточок і сядеш із нами, не треба буде тобі нашорошувати вуха здалеку. Твоя освіта починається тут, зараз, ще до того, як потрапиш до мене в Аретузу.

— Освіта! — Тіссая підвела очі до стелі. — Боги!

— Тихо, улюблена майстрине! — Маргарита хлопнула себе долонею об мокре стегно, удаючи гнів. — Тепер я ректорка школи! Тобі не вдалося зрізати мене на випускних екзаменах!

— Шкодую.

— Я також, уяви собі. Мала б зараз приватну практику, як Йенна, не мусила б мучитися із адептами, не мусила б витирати носи тим плаксам чи сваритися із тими гордячками. Цірі, слухай мене й учися. Чародійка завжди діє. Погано чи добре — виявиться пізніше. Але треба діяти, хапати життя за гриву. Повір мені, маленька, я шкодую виключно про бездіяльність, нерішучість, вагання. Про вчинки й рішення, нехай навіть вони інколи завдають смутку й жалю, я не шкодую. Глянь на ту поважну пані, яка сидить отам, корчить міни й педантично поправляє, що може. Це Тіссая де Фрьес, архимайстриня, яка виховала десятки чародійок. Навчаючи їх, що треба діяти. Та нерішучість…

— Облиш, Рито.

— Тіссая права, — сказала Йеннефер, усе ще вдивляючись у куток лазні. — Облиш. Я знаю, що тобі сумно через Ларса, але не перетворюй це на життєві повчання. Дівчина ще має час для цього типу науки. Й отримає їх не у школі. Цірі, йди по карафу.

Цірі встала. Була вже повністю одягнена.

І повністю рішучою.

— Що? — крикнула Йеннефер. — Як це? Як це — поїхала?

— Наказала… — пробурмотів господар, збліднувши й притискаючись спиною до стіни. — Наказала осідлати собі коня…

— І ти послухав її? Замість того, щоб звернутися до нас?

— Пані, звідки я міг знати? Був упевнений, що пішла вона за вашим наказом… Й у думці в мене не було…

— Ти, клятий дурню!

— Спокійно, Йеннефер, — Тіссая приклала руку до лоба, — не піддавайся емоціям. Уже ніч. Її не випустять через браму.

— Вона наказала, — прошепотів господар, — відчинити собі підземний прохід…

— І їй відчинили?

— Через той з’їзд, пані, — господар опустив очі, — у місті повно чародіїв… Люди бояться, ніхто не сміє стати в них на шляху… Як я міг їй відмовити? Говорила вона так само, як ви, пані, точнісінько таким само голосом… І дивилася так само… Ніхто їй навіть в очі не смів дивитися, не те що ставити питання… Була, як ви… Точнісінько… Наказала подати собі перо й чорнила… й написала листа…

— Давай!

Тіссая де Фрьес була швидшою.

Пані Йеннефер!

— прочитала вголос.

Вибач мені. Їду до Гірундуму, бо хочу побачити Ґеральта. Перш ніж піду до школи, хочу його побачити. Вибач мені неслухняність, але я мушу. Знаю, що ти мене покараєш, але не хочу шкодувати через нерішучість і вагання. Якщо вже маю шкодувати, то нехай воно буде через вчинок і дію. Хапаю життя за гриву. Повернуся, як тільки зумію.

Цірі

— Це все?

— Є ще постскриптум.

Скажи пані Риті, що в школі вона не муситиме мені витирати носа.

Маргарита Ло-Антіль із недовірою покачала головою. А Йеннефер вилаялася. Корчмар почервонів і відкрив рота. Чув уже чимало лайок, але такої — ще ніколи.

Вітер віяв від суші у бік моря. Хвилі хмар наїхали на місяць, що висів над лісом. Дорога до Гірундуму потонула в темряві. Галоп став занадто небезпечним. Цірі сповільнилася, пішла риссю. Про те, щоб їхати ступою, навіть не думала. Поспішала.

Здаля чути було бурчання грози, що йшла слідом, горизонт раз у раз відсвічував відблисками блискавок, що виривали з темряви зубчасту пилку верхівок дерев.

Вона стримала коня. Була на розстані — дорога розходилася надвоє, обидва розгалуження виглядали ідентично.

Чому Фабіо нічого не говорив про розстані? А що там, адже я ніколи не гублюся, я ж завжди знаю, куди треба йти чи їхати…

То ж чому тепер не знаю, на яку дорогу звернути?

Гігантський абрис безшумно просунув над її головою. Цірі відчула, як серце її провалюється у шлунок. Кінь заіржав, ударив копитом і помчав галопом, вибравши праву дорогу. Вона через хвильку стримала його.

— То тільки звичайна сова, — видихнула, намагаючись заспокоїти себе й коня. — Звичайний птах… Немає чого боятися…

Вітер став сильнішим, темні хмари повністю закрили місяць. Але попереду, в перспективі шляху, у зяючій посеред лісу щербині, було світло. Вона поїхала швидше, пісок полетів з-під копит.

Скоро мусила затриматися. Попереду був обрив і море, з якого виростав знайомий чорний стовп острова. З місця, де вона перебувала, не було видно вогнів Ґарштангу, Локсії чи Аретузи. Бачила вона тільки самотню, стрільчату вежу, що вінчала Танедд.

Тор Лара.

Загриміло, а миттю пізніше сліпуча стрічка блискавки поєднала похмуре небо із вершиною вежі. Тор Лара глипнула на неї червоними вирлами вікон, здавалося, що всередині башти на мить запалав вогонь.

Тор Лара… Башта Чайки… Чому назва та пробуджує в мені такий жах?

Вітер нагнув дерева, гілки зашуміли. Цірі примружилася, пил і листя ударили її у щоку. Вона повернула коня — той форкав і йшов боком. Уже зорієнтувалася. Острів Танедд вказував на північ, вона мала їхати в західному напрямку. Піщана дорога лягала в темряві виразною білою стрічкою. Цірі перейшла на галоп.

Знову гримнуло, у світлі блискавки Цірі раптом побачила вершників. Темні, невиразні, рухливі фігури по обидва боки дороги. Почула окрик.

— Gar’ean!

Вона не роздумуючи поставила коня дибки, натягнула вузду, розвернулася і перейшла на галоп. За нею крик, свист, стукіт копит.

— Gar’ean! Dh’oine!

Галоп, стукіт копит, тиск повітря. Темрява, у якій мигтять білі стовбури придорожніх беріз. Грім. Блискавка, у її світлі двоє кінних намагаються перекрити їй шлях. Один тягне руку, щоб схопити вузду. До