Читати книгу - "Куджо"

Повільно відступай назад, — наказав Джо. — Заради всього святого, не біжи.

Як тільки вони почали задкувати, собака повільно рушив уперед. Він рухався напружено. Власне, він не йшов, а, як подумалося Ронні, радше наступав. Цей пес не просто вимахувався. Його двигун заведений і готовий до старту. Голова й далі опущена. Висота гарчання не змінювалася. За кожним їхнім кроком назад він робив крок уперед.

Найгіршим для Джо Маґрудера був момент, коли вони знов опинилися на сонці. Яскраве світло сліпучо било в очі. Він більше не бачив собаки. Якщо той зараз до нього дістанеться…

Він уперся спиною в бік вантажівки. Цього виявилося досить, щоб втратити самоконтроль. Він рвонув до кабіни.

З іншого боку Ронні ДюБей зробив те саме. Він дістався пасажирських дверей і нескінченно довгу хвилину намацував замок. Учепився в нього руками, все ще чуючи низьке гарчання, таке схоже на двигун «Евінруд» на вісімдесят кінських сил. Двері ніяк не хотіли відчинятися. Він чекав, що собака от-от відгризе йому шматок заду. Нарешті палець відшукав кнопку, двері відчинились, і він, відсапуючись, видерся на пасажирське сидіння.

Кинув погляд у дзеркальце заднього огляду й побачив, що собака непорушно стоїть на порозі гаража. Потім перевів погляд на Джо, що сидів за кермом і зніяковіло посміхався. Ронні подарував йому таку ж тремтячу посмішку.

— Просто собака, — вимовив Ронні.

— Гавкає страшніше, ніж кусає.

— Авжеж. Хочеш піти туди ще раз? Краще прилаштуєш підйомник.

— Твою мать, — відгукнувся Джо.

— І тебе, і твою коняку.

Обидва зареготали. Ронні дав йому закурити.

— Чим, по-твоєму, нам зайнятися?

— Я — весь твій, — відповів Джо, заводячи машину.

На півдорозі до Портленда Ронні промовив скоріше сам до себе:

— З цим псом щось не те.

Джо, котрий вів машину, вистромивши з вікна лікоть, швидко озирнувся на Ронні.

— Я злякався і не соромлюся це визнати. Такі ось маленькі собачки змушують мене пудити в штани, особливо коли нікого немає вдома. Мені так і хочеться натовкти йому яйця, розумієш? Я хочу сказати: якщо люди не прив’язують собаку, який може вкусити, то на це вони й заслуговують, знаєш? Ця тварюка… Ти ж його бачив? Закладаюся, падлюка важить добрих двісті фунтів.

— Може, дзенькнути Джо Кемберові? — промовив Ронні. — Розповісти, що сталося. Поки йому руку не відкусили. Як думаєш?

— Що тобі недавно зробив Джо Кембер? — вишкірившись, відгукнувся Маґрудер.

Ронні задумливо кивнув.

— Він не смокче мені так, як ти. Що правда, то правда.

— Останній раз мені смоктала твоя дружина. До речі, не так уже й погано.

— Дідько тобі в пельку, паскуднику.

Вони зареготали. Джо Кемберові ніхто не телефонував. Коли Ронні з Джо повернулися в «Портленд Мешин», уже був час закруглятися. Час гуляти. Вони витратили п’ятнадцять хвилин, щоб скласти звіт про поїздку. Беласко зайшов спитати, чи Кембер був удома, коли вони приїхали. Ронні ДюБей підтвердив. Беласко, йолоп найвищої категорії, пішов собі геть. Джо Маґрудер побажав Ронні гарних вихідних і офігенного четвертого липня. Ронні відповів, що планує піти в запій і не виходити з нього до вечора неділі. Вони розпрощалися.

Жоден з них і не згадував про Куджо, доки не прочитали про нього в газетах.

Решту дня перед продовженими вихідними Вік провів, детально обговорюючи з Роджером поїздку. Роджер був мало не до параної педантичний щодо деталей. Усі квитки й готелі він бронював через агенцію. Літак до Бостона з портлендського аеропорту відлітав у понеділок о сьомій десять ранку. Вік пообіцяв, що заїде по Роджера о пів на шосту. Сам він вважав, що це зарано, та добре знав Роджера і його маленькі пунктики. Вони говорили про поїздку загалом, свідомо оминаючи подробиці. Вік поки що тримав свою ідею з кав’ярні при собі, а серветка була надійно схована в кишені його спортивної куртки. Роджер буде більш сприйнятливим, коли вони опиняться далеко звідси.

Вік зібрався піти раніше, та вирішив іще зайти до себе перевірити пошту. Ліза, їхня секретарка, вже пішла, подовживши собі й без того подовжений вікенд. Боже, тепер ніякою силою не можна змусити секретарку залишатися на роботі до п’ятої, незалежно від вихідних. Особисто Вік вбачав у цьому ще одну ознаку занепаду західної цивілізації. Можливо, якраз у цю мить Ліза, двадцятиоднорічна красуня майже з повною відсутністю грудей, одягнена в обтислі джинси й «нуль-бюстгальтер», вливалася в потік машин на магістралі, прямуючи на південь, до Олд-Орчерда чи Гемптонса. «Відривайся, Диско-Лізо», — з посмішкою подумав Вік.

На столі лежав лише один непрочитаний лист.

Здивований, Вік узяв його до рук; першим, що впало у вічі, було виведене під адресою слово «ОСОБИСТО», друге — те, що текст написаний великими друкованими літерами.

Він крутив лист у руках, відчуваючи, як струмінь невиразної тривоги вливається в загальний стан безжурної втоми. Десь у глибині душі зненацька зродився майже несвідомий порив розірвати лист спочатку надвоє, потім на чотири, потім на вісім частин і викинути в кошик для сміття.

Натомість він розкрив конверт і витяг один-єдиний аркуш.

Ще більше друкованих літер.

Просте послання, усього шість речень, було як влучання просто в серце. Він радше не сів, а звалився в крісло. З горла вирвався тихий хрип, як у людини, з якої раптом вибили все повітря. Деякий час у голові не було нічого, крім радіошумів; він не усвідомлював… просто не міг… збагнути. Якби в цю мить зайшов Роджер, то, певно, подумав би, що у Віка серцевий напад. Певною мірою так і було. Обличчя біле, як крейда. Рот роззявився. Під очима з’явилися синюваті півмісяці.

Він прочитав записку ще раз.

І ще раз.

Спочатку погляд прикувало перше питання:

ЩО ТОБІ НАГАДУЄ ОТА РОДИМКА

ЗРАЗУ Ж НАД ЛОБКОВИМ ВОЛОССЯМ?

«Це якась помилка, — спантеличено подумав Вік. — Крім мене, цього ніхто не знає… Хіба що мати… І батько».

Потім він відчув перший болісний укол ревнощів: «Її прикривають навіть бікіні… Навіть її вузенькі бікіні».

Вік запустив пальці у волосся. Тоді відклав листа й запустив у волосся і другу руку. Груди все ще стискало, як від удару кулака: було таке відчуття, ніби серце замість крові перекачує повітря. Його охопив страх, біль і сум’яття. Та найдужчою емоцією, що притлумлювала дві інші, був усепоглинальний страх.

Літери вороже дивилися на нього і кричали:

Я З НАСОЛОДОЮ ТРАХАВ ЇЇ ДО НЕ МОЖУ.

Тепер погляд спинився на цьому рядку, не в змозі від нього відірватися. За вікном Вік