Читати книгу - "Тінь гори"

упритул, поклавши ліву руку йому на плече.

Коли ми прощались, я запитав те єдине, що було в моїх думках упродовж усієї поїздки.

— Ти знав про меча?

— Усі про нього знають, Ліне, мій брате.

Наші руки роз’єдналися, але поглядів ми не розвели.

— Дехто,— обережно сказав він,— дехто заздрить, бо Хадербгай залишив меча тобі.

— Ендрю.

— Він один з них. Але він не єдиний.

Я замовк, стиснувши губи, щоб не кинути прокльон, який так і рвався з вуст. Слова Санджая «Не плутай свою користь зі своєю цінністю» пронизали мені серце, неначе літня блискавка, і мій внутрішній голос наказував тікати чимдалі звідси, поки не почалася справжня ворожнеча. А ще ж була Шрі-Ланка.

— Побачимось узавтра, іншалла,— мовив я, встаючи, щоб припаркувати мотоцикла.

— До завтра, іншалла,— відповів він, заводячи свого залізного коня і від’їжджаючи від бордюру.

Не обертаючись, він гукнув мені:

— Аллагафіз! — Нехай тебе Бог береже!

— Аллагафіз,— повторив я сам до себе.

Сикхські охоронці на дверях готелю «Магеш» зацікавлено подивилися на пакунок у формі меча у мене за спиною, але пропустили з поклоном і посмішкою. Вони добре мене знали.

Паспорти, забуті гостями, які втекли з готелю, не оплативши рахунків, потрапляли мені до рук завдяки представникам служби охорони або адміністраторам переважної більшості готелів у місті.

Це був постійний потік документів, і хоча всі знали, що це незаконно, за сезон набиралося приблизно п’ятнадцять паспортів щомісяця. І це були документи найкращого зразка — такі, які люди, що їх загубили, офіційно не шукають.

У кожному офісі служби безпеки кожного п’ятизіркового готелю на світі є стіна, заповнена фотографіями людей, які втекли не розплатившись, деякі з них залишили тут свої паспорти. Більшість людей використовувала таку стіну з фото, щоб упізнавати злочинців. Для мене це був шопінг.

У фойє готелю я поглянув у бік відкритої кав’ярні й побачив Лайзу. Вона досі сиділа зі своїм друзями біля широких і високих вікон з краєвидом на море.

Я вирішив змити вуличний бруд з обличчя і рук, перш ніж до неї підійти, тож попрямував до чоловічого туалету. Дійшовши до дверей, я почув позаду себе голос.

— Це меч у тебе на спині, чи ти просто скаженієш від зустрічі зі мною?

Обернувшись, я побачив Ранджита, медіа-магната початківця, вродливого атлета, а також політичного активіста. Чоловіка, за якого вийшла заміж Карла, моя Карла. Він посміхався.

— Я завжди скаженію від зустрічі з тобою, Ранджите. Бувай.

Він знову посміхнувся. Посмішка була неначе чесна і щира. Я не придивлявся ближче, щоб переконатися, бо чоловік, який мені посміхався, був одружений з Карлою.

— Бувай, Ранджите.

— Що? Ні, зачекай! — крикнув він.— Я хочу з тобою поговорити.

— Ми щойно поговорили. Бувай, Ранджите.

— Ні, серйозно! — наполягав він, швидко заступаючи мені шлях. Його посмішка майже не змінилася.— Я вже виходжу звідси після зустрічі, але дуже добре, що з тобою зіткнувся.

— Іди, зіткнися з кимсь іншим, Ранджите.

— Будь ласка, будь-ласка. Це... це не те слово, яке я часто вживаю.

— Чого тобі?

— Є... є дещо, про що я хочу з тобою поговорити.

Я поглянув на Лайзу, яка й досі сиділа зі своїми друзями. Вона, звівши очі вгору, помітила мене. Я кивнув. Вона все зрозуміла й кивнула у відповідь, перш ніж знову обернути увагу на своїх друзів.

— Що в тебе на думці?

Хвиля подиву промайнула на його бездоганно-витонченому обличчі.

— Якщо зараз невдалий час...

— Для цього не буде вдалого часу, Ранджите. Тож ближче до справи.

— Ліне, я певен, що ми можемо бути друзями, якби лише...

— Ранджите, не приплітай нас. Немає ніяких нас. Інакше я був би в курсі.

— Ти говориш так, наче я тобі не подобаюся,— провадив Ранджит.— Але ти мене зовсім не знаєш.

— Ти мені не подобаєшся. І це зараз. Якщо ми познайомимось краще, то стане ще гірше.

— Чому?

— Чому що?

— Чому я тобі не подобаюся?

— Знаєш, якщо ти стоятимеш у фойє, зупиняючи кожного, кому ти не подобаєшся, і почнеш запитувати в них чому, ліпше знайди для цього кімнату, бо пробудеш тут усю ніч.

— Але, стривай... це... я не розумію.

— Твої амбіції небезпечні для Карли,— тихо пояснив я.— Мені це не подобається. Тому мені не подобаєшся ти. Це достатньо зрозуміло?

— Якраз про Карлу я й хотів з тобою поговорити,— видав він, вивчаючи моє обличчя.

— Про Карлу?

— Я хочу бути впевнений, що вона в безпеці, от і все.

— Що ти маєш на увазі — в безпеці?

Він нахмурився й, утомлено зітхнувши, нахилив на мить голову.

— Навіть не знаю, з чого почати...

Я роззирнувся, а потім спрямував його до кутка у великому холі, з двома кріслами. Знявши меча, я сів навпроти Ранджита, поклавши собі на коліна огорнуту ситцем реліквію.

До нас негайно підійшов офіціант, але я з посмішкою відмахнувся від нього. Ранджит понурив голову, вдивляючись у килим, однак за деякий час він узяв себе в руки.

— Ти знаєш, що я останнім часом досить глибоко поринув у політику. Організував декілька важливих кампаній. Деякі люди намагалися докопатися до мене, використовуючи будь-яку пресу поза моєю власністю. Думаю, ти чув.

— Я чув, що ти скуповуєш «банки голосів»[45],— сказав я.— Це змушує людей нервувати. Повернімось до Карли.

— А ти... ти розмовляв з Карлою?

— Чому ти про це запитуєш?

— То розмовляв?

— Ми закінчили, Ранджите.

Я почав підводитись, але він наполіг, щоб я залишився.

— Почекай. Дай мені шанс усе сказати. Я очолював потужну кампанію в пресі проти Спису карми.

— Спису, що влучить у Карлу, якщо ти не припиниш провокувати людей на те, щоб його метнути.

— Це... це саме те, про що я хотів поговорити з тобою. Розумієш... я знаю, що ти й досі в неї закоханий.

— Бувай,— процідив я, встаючи, щоб піти, але він схопив мене за зап’ясток.

Я подивився на його руку.

— Не раджу.

Він забрав руку.

— Будь ласка, зачекай. Прошу, просто сядь, і я скажу все, що маю.

Я сів, насупивши брови.

— Знаю, що ти подумаєш, наче я виходжу за рамки,— швидко мовив він,— але думаю, ти б волів знати, якби Карлі щось загрожувало.

— Ти є загрозою для неї, і ти маєш відступитися. Найближчим