Читати книгу - "Безтілесна людина"

Карпат. Далі треба було б змалювати той дикий краєвид і таке інше… Тим вершником був я. Ось-ось мав пуститися дощ, і я хотів до темряви бути в Траджі.

Хедлі нетерпляче засовався, доктор Фелл розплющив очі, а Дреймен, усміхнувшись, повів далі:

— Я мушу знову вдатися до атмосфери дешевих романів, бо вона тоді відповідала моєму настроєві, до того ж так багато чого вам стане зрозумілішим… На той час мене захоплювали ідеї політичної свободи, чому сприяв мій молодий романтичний вік. Я їхав верхи, а не йшов пішки лише для того, щоб мати привабливіший вигляд, і навіть прихопив револьвера — проти міфічних розбійників, а також троянду — як амулет проти привидів. І розбійники, й привиди таки могли трапитися. І ті, й ті мене вже кілька разів лякали. Про тамтешні холодні ліси й вузькі ущелини люди розповідали багато страшного. Ті місця, хоч і заселені людьми, були якісь незвичайні. Бачте, Трансільванія з трьох боків оточена горами. Англійцеві незвично бачити житнє поле чи виноградник на крутому схилі, червоний чи жовтий одяг місцевих жителів, пропахлі часником придорожні заїзди чи пагорки чистої солі.

Так от, їхав я звивистою дорогою, і місцевість була вкрай безрадісна. Насувалася гроза. На багато миль довкола — жодного заїзду. За кожним кущем мені ввижався диявол, і я тремтів від страху. Але для страху в мене були й інші причини. Після спекотного літа спалахнула пошесть чуми, а в повітрі, навіть за холодної погоди, роїлися хмари комарів. В останньому селі, яке я проїхав — забув, як воно називалося, — мені сказали, що в соляних шахтах чути було якийсь галас. Але я мав надію зустріти в Траджі свого приятеля, одного англійського туриста. Крім того, мені хотілося побачити в'язницю, що дістала назву від семи білих пагорбів поруч. Тому я їхав далі.

Я знав, що проминатиму в'язницю, і попереду вже виднілися ті білі пагорби. Саме почало темніти, вітер, здавалося, рвав дерева на шматки, і я проїжджав повз три свіжі могили. Навколо — сліди ніг, поблизу — ні душі.

— Дуже схожий краєвид зображено на картині, яку доктор Грімо купив у містера Бернабі, — порушив Хедлі дивну атмосферу, створену мрійливим Дрейменовим голосом.

— Я… я не знаю, — протяг Дреймен, видимо, здивований. — Правда? Я й не помітив.

— Не помітили? Хіба ви не бачили картини?

— Бачив, але лише в загальних рисах — дерева, краєвид…

— І три надгробки…

— Не знаю, що надихнуло Бернабі, — мляво повів далі Дреймен і потер чоло. — Бог свідок, я ніколи йому про це не розповідав. Мабуть, це збіг обставин. На тих могилах не було надгробків. Були прості дерев'яні хрести… Але я вже казав, що їхав верхи, й дивитися на ті могили мені було не дуже приємно. На тлі темно-зеленого краєвиду й білих пагорбів вони мали досить незвичний вигляд. Але що було, те було. Якщо це могили в'язнів, подумав тоді я, то дивно, чому вони так далеко від в'язниці? Раптом мій кінь став дибки й мало не скинув мене. Обернувшись, я зрозумів, що його злякало. Горбок на одній з могил піднявся й розсипавсь. Почувся тріск. Із могили виткнулося щось темне. Це була всього лише рука, на якій ворушилися пальці, але нічого страшнішого мені бачити в житті не траплялося…

10. Кров на піджаку

— Зі мною діялося теж щось незбагненне, — провадив Дреймен. — Спішитись я боявся — щоб не вирвавсь і не втік кінь, — а тікати самому на копі було соромно. На думку спадали вампіри та всілякі легенди про пекло. Відверто кажучи, я просто перелякався. Кінь крутився, мов дзига, я вже дістав револьвер, а коли знов обернувся, то побачив, що з могили вийшов чоловік і рушив до мене.

Так, джентльмени, я зустрів одного з найкращих моїх друзів. Чоловік нахилився і взяв лопату — мабуть, залишену копачами. Коли він підійшов ближче, я закричав по-англійському: «Чого вам треба?» Іншою мовою я в ту мить не міг згадати жодного слова… Чоловік зупинився й теж по-англійському, але з сильним акцентом заговорив: «Допоможіть мені, мілорде, не бійтеся!» — і відкинув лопату. Кінь заспокоївся, а я ні. Чоловік був невисокий на зріст, але дуже міцний. Його темне припухле обличчя було в маленьких цяточках і в сутінках здавалося рожевим. Пішов дощ. Він стояв, розмахуючи руками, й говорив до мене. Я не намагатимуся переказати все слово в слово. Чоловік розповідав щось на зразок: «Бачте, мілорде, я не помер від чуми, як оті два бідолахи. — Він показав на дві інші могили. — Я не заразний. Погляньте, як дощ усе змиває. Це — моя власна кров». Чоловік навіть показав потемнілого від кіптяви язика, і під дощем він став чистим. Це було якесь потойбічне видовище: сама його постать, оте місце… Потім чоловік став запевняти, що він в'язень не кримінальний, а політичний, і йому пощастило втекти з в'язниці. — Дреймен наморщив лоба і знов осміхнувся. — Чи я йому допоміг? Звичайно, допоміг. Я загорівся бажанням допомогти йому. Поки ми укладали план, він розповів, що був одним із трьох братів, студентів Клаузенберзького університету, заарештованих під час виступу за незалежну Трансільванію під протекторатом Австрії, як це було до тисяча вісімсот шістдесятого року. Всі троє сиділи в одній камері, двоє померли від чуми. За допомогою лікаря, теж ув'язненого, він симулював такі самі, як у братів, симптоми і нібито помер. Було малоймовірно, що хтось стане перевіряти висновок лікаря, адже всю в'язницю охопив жах перед чумою. Навіть ті, що ховали цих трьох, відверталися, коли клали тіла в соснові труни та забивали віка. Вони мали поховати мерців далеченько від в'язниці і намагалися виконати цю роботу якомога швидше. Лікар непомітно поклав йому в трупу гострогубці. Чоловік показав їх мені. Зберігаючи спокій, не витрачаючи надто багато повітря, дужий чоловік міг натиснути головою й підняти віко настільки, щоб просунути в щілину гострозубці, а тоді вибратися крізь пухку землю з могили.

Далі. Коли він почув, що я — студент із Парижа, наша розмова пішла й зовсім легко. Його мати була француженка, і по-французькому він говорив бездоганно. Ми вирішили, що йому найкраще вирушити до Франції, де він не викликатиме підозри. Десь у схованці він мав трохи заощаджених грошей, а в його рідному місті жила дівчина, яка… — Дреймен раптом замовк, ніби похопившись, що сказав зайве.

— Гадаю, ми знаємо, хто була та дівчина, — кивнув головою Хедлі. — Та поки що не турбуватимемо мадам Дюмон. Що було далі?

— Їй можна було