Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

брошки у мозок, через вухо, напевно тоді, коли його увагу поглинуло зовсім інше.

— Якщо вважаєш, що мені його шкода, — буркнув Ґеральт, — то помиляєшся.

— Ми влаштували облаву, — продовжував Стреґобор, — але за малою і слід захолов. Я ж мусив поспіхом залишити Крейден, бо Фредефальк щось підозрював. Тільки за чотири роки я отримав звістку від Арідеї. Вона відстежила малу, та жила у Магакамі із сімома гномами, яких переконала, що вигідніше грабувати купців на тракті, ніж дихати пилюкою в копальнях. Скрізь її звали Жуланою, бо тих, кого вона ловила живцем, любила нахромлювати на загострені кілки. Арідея кілька разів наймала вбивць, але жоден із них не повернувся. Потім стало непросто знайти охочих, зужила та вже неабиякої слави. Мечем навчилася працювати так, що мало який чоловік міг їй протистояти. Викликаний, я таємно прибув до Крейдену тільки для того, щоб довідатися, що хтось отруїв Арідею. Скрізь уважали, що то сам Фредефальк, який дібрав собі молодший і соковитіший мезальянс, але я думаю, що це Ренфрі.

— Ренфрі?

— Так її звали. Кажу, отруїла Арідею. Князь Фредефальк незабаром загинув на полюванні за дивних обставин, а найстарший син Арідеї безслідно щез. Це теж могла бути робота малої. Кажу «малої», а мала вона вже тоді сімнадцять років. І добряче так підросла.

— У той час, — продовжив чародій, помовчавши, — вона і її гноми нагнали страху на весь Магакам. Але одного разу вони через щось там посварилися, навіть не знаю, за що, чи через поділ трофеїв, чи через черговість ночей у тижні, досить і того, що порізали одне одного ножами. Сімка гномів різанини не пережила. Вижила тільки Жулана. Єдина. Але тоді вже і я був поблизу. Зустрілися ми ніс до носа: вона одразу мене впізнала й здогадалася про роль, яку я відіграв тоді у Крейдені. Кажу тобі, Ґеральте, я ледь устиг промовити закляття, а руки в мене тремтіли як не знаю в кого, поки та дика кішка летіла на мене з мечем. Я запакував її у ловку брилу гірського кришталю, шість ліктів на дев’ять. Коли вона впала у летаргію, я вкинув брилу у гномську копальню і завалив шахту.

— Халтурна робота, — прокоментував Ґеральт. — Можна відчарувати. Не міг її спалити у жужель? Адже ви знаєте стільки симпатичних заклять.

— Не я. Не моя спеціальність. Але маєш рацію, я схалтурив. Знайшов її якийсь ідіот-принц, віддав силу-силенну грошей за контрзакляття, відчарував і тріумфально привіз додому, до якогось збіднілого королівства на сході. Батько його, старий розбійник, виявився розумнішим. Дав синові прочухана, а Жулану наказав розпитати про скарби, які вона награбувала разом із гномами й уміло заховала. Помилка його полягала в тому, що коли її голою розтягли на катівській лаві, асистував йому старший син. Так склалося, що назавтра той найстарший син, уже сирота, позбавлений усієї рідні, панував у тому королівстві, а Жулана отримала місце першої фаворитки.

— Значить, вона не бридка.

— Справа смаку. Фавориткою вона була недовго, до першого палацового перевороту, хоча це й сильно сказано, бо тамтешній палац більше нагадував хлів. Швидко з’ясувалося, що й про мене вона не забула. У Ковірі вона влаштувала на мене три замахи. Я вирішив не ризикувати й перечекати у Понтарі. Вона знайшла мене й там. Цього разу я втік до Анґрену, але й там мене відшукала. Не знаю, як вона це робить, сліди я замітав добре. То має бути властивість її мутації.

— І що тебе стримало від того, щоб знову зачарувати її у кришталь? Муки сумління?

— Ні. Їх я не мав. Утім, з’ясувалося, що вона стала імунною до магії.

— Це неможливо.

— Можливо. Досить мати відповідний артефакт чи ауру. Може, це також пов’язано з її мутацією, якщо та прогресує. Я втік із Анґрену й сховався тут, у Лукомор’ї, у Блавікені. Мав я спокій на рік, але вона знову мене відстежила.

— Звідки знаєш? Вона вже у містечку?

— Так. Я бачив її у кристалі. — Чародій підняв чарівну паличку. — Вона не сама, командує бандою, це знак, що готує щось серйозне. Ґеральте, я вже не маю куди тікати, не знаю місця, де міг би сховатися. Так. Те, що ти прибув сюди саме у цей момент, не може бути випадком. Це призначення.

Відьмак підняв брови.

— Що ти маєш на увазі?

— Це ж очевидно. Ти вб’єш її.

— Я не найманий горлоріз, Стреґоборе.

— Ти не горлоріз, згоден.

— Я убиваю потвор за гроші. Бестій, які загрожують людям. Страховиськ, породжених чарами й закляттями таких, як ти. Не людей.

— Вона — не людина. Вона саме потвора, мутант, проклятий виродок. Ти привіз сюди кікімору. Жулана гірша від кікімори. Кікімора вбиває з голоду, Жулана — для задоволення. Убий її, і я заплачу будь-яку суму, що скажеш. У межах розумного.

— Я вже казав тобі, історію про мутацію та прокляття Ліліт я вважаю дурнею. Дівчина має причини, щоб поквитатися з тобою, я у це не втручатимуся. Звернися до війта, до міської сторожі. Ти місцевий чародій, тебе охороняє міське право.

— Та плювати мені на право, на війта і його допомогу! — вибухнув Стреґобор. — Я не потребую захисту, я хочу, щоб ти її убив! До цієї вежі не увійде ніхто, я у цілковитій безпеці. Але що мені з того, я не маю наміру сидіти тут до кінця своїх днів. Жулана не відступиться, поки житиме, я про те знаю. То маю сидіти у цій вежі й чекати на смерть?

— Вони сиділи. Знаєш що, маже? Треба було залишити полювання на дівчат іншим, могутнішим чародіям, треба було передбачити наслідки.

— Прошу, Ґеральте.

— Ні, Стреґоборе.

Чорнокнижник мовчав. Несправжнє сонце на несправжньому небі не пересунулося до зеніту, але відьмак знав, що у Блавікені вже сутеніє. Відчув голод.

— Ґеральте, — сказав Стреґобор. — Коли ми слухали Ельтібальда, багато хто з нас сумнівався. Але ми вирішили обрати менше зло. Тепер я тебе прошу про подібний вибір.

— Зло є злом, Стреґоборе, — серйозно сказав відьмак і підвівся. — Менше, більше, середнє, все одно, пропорції тут умовні, а межі затерті. Я не святий пустельник, не тільки добро чинив у житті. Але якщо я вже маю вибирати поміж одним злом та іншим, то волію не вибирати зовсім. Мені час. Побачимося завтра.

— Може, — сказав чародій. — Якщо встигнеш.

ІІІ

У «Золотому Дворі», солідному заїзді містечка, було людно й гамірно. Гості, місцеві і приїжджі переважно займалися справами, типовими для своєї нації чи