Читати книгу - "Душниця"

class="p">— У мене літак о п'ятій ранку. І дуже мало часу. Увесь час саме часу якраз і не вистачає… — додав він, розгублено зминаючи недопалок пальцями. — Завжди…

Сашко відступив на кілька кроків, сховав руку з кулькою за спину, другу засунув до кишені, до мобілки. Він не відчував загрози з боку незнайомця, але ця його манера формулювати думки…

— Я знав твого діда. Давно, в іншому житті. Коли потрапив сюди, хотів із ним поспілкуватися, але, бач, не встиг. А завтра я лечу звідси… Цього слід було чекати, ми від самого початку знали, що цим закінчиться. Неважливо. Послухай, Олександре, я навряд чи повернуся сюди. І навряд чи матиму колись ще одну можливість. Дозволь мені з ним поговорити.

— З ким? — не зрозумів Сашко.

— З твоїм дідом.

— Але ж він… — Сашко почервонів. — Він не розмовляє. Ні з ким, узагалі.

Незнайомець кивнув. Продовжував розминати пальцями недопалок, на асфальт летіли крихти.

— Нічого. То ти дозволиш?

— Я спізнююся… — навіщось сказав Сашко. — Батьки переживатимуть.

Незнайомець струсив долоні й дуже обережно взяв кульку за ланцюжок над Сашчиною головою.

— Я відвезу, — кинув він. — Аж до дому.

Сашко міцніше стиснув пальці.

— Я…

Він не встиг договорити. Ланцюжок раптом смикнувся з пальців, Сашко відступив і тільки потім зрозумів: незнайомець сам здивований.

Кулька шарпнулася ще раз. І знову ледве чутно почала наспівувати-бубоніти вже знайому мелодію.

— П'ять хвилин, — тихо повторив Сашкові незнайомець. — Тільки п'ять хвилин.

Сашко кивнув і відпустив.

Чоловік у синьому плащі взяв кульку в долоні — так беруть кавун на базарі, перевіряючи, чи стиглий. Відійшов на кілька кроків і став до Сашка боком. Шрам його зараз, під ліхтарним світлом, скидався на рану.

— Ти чуєш мене, атар'іне? Сподіваюся, чуєш. Я уявляв собі цю зустріч останні двадцять сім років, щоночі перед сном. Це допомагало мені вижити. Попри твою зраду, атар'іне, багато з наших вціліли… тоді. Ти пішов — ми залишилися. І я стежив за тим, як ти жив, звістки доходили до нас, навіть там. Я радів: по злочину й кара. Я сподівався приїхати, щоби сказати тобі про це: яким ти був і яким став. Я приїхав. І тепер, дивлячись на тебе, кажу — мені шкода. Тебе вже покарано, і це… це занадто, навіть для тебе, атар'іне. Зрештою, може, ти й мав рацію. Бачиш, що в результаті маємо… усе повторюється, і все, що ми робили, нічого не змінило. Може, хоча б те, що ти… — Він похитав головою, начебто відганяв утому. — Гаразд, несуттєво. Час розсудить. Мушу йти, атар'іне, мушу йти… Ми не побачимося вже ані тут, ані там. Я просто хотів сказати тобі: ту пропейлоч-ар.

Кулька загула гучніше, було видно, як дрижать від вібрації долоні незнайомця.

Той озирнувся на Сашка, начебто вирішував надскладне питання.

— Ні, — сказав він зрештою кульці. — Ні, я не можу. Це — не можу, пробач.

— Гей! — гукнули раптом зі сходів. — Гей, ти що це там робиш?! Ану облиш хлопця! І кульку поверни, чуєш!

Тітки-гардеробниці наступали, розбурхані й розгнівані. Та, котра ліворуч, розмахувала торбиною.

— Краще б вам піти, — сказав Сашко. — Додому я вже якось сам доберуся.

Чоловік у синьому плащі зволікав іще мить. Потім повернув кульку й пішов швидким плавним кроком — як тигр, якого сполохали пси. Просто розчинився в мороці.

Сашко гарячково міркував, що пояснюватиме тіткам, а сам невідривно дивився на дідову кульку, не міг відвести очі. Так, наче побачив уперше.

Затерта, з ледь помітними слідами від маркера, вкрита розводами… Оболонка трохи зморшкувата і прив'яла, схожа на шкіру стариганя.

Спробував пригадати, коли востаннє дідові читав? А коли перевісили його до вітальні?..

Не зумів.

— Синку, з тобою все гаразд?

Тітки стояли пліч-о-пліч і важко дихали. У тієї, що праворуч, хустка розв'язалася і збилася набік.

— Дякую, — сказав їм Сашко. — Зі мною — все гаразд.

* * *

Батьки купили шикарний торт і не лягали спати, чекали на Сашка, аби разом відсвяткувати тріумф. Палали свічки, стіл був накритий новою скатертиною. Розчулені, вони навіть одягнулися по-святковому.

— Пишаюсь! — Батько обійняв за плечі, пильно глянув на Сашка. — А ти ж виріс. Подивись-но, мати, він виріс, правда. Він у нас уже зовсім дорослий.

Глухо гупнув корок, і Сашкові налили на два пальці шампанського, «сьогодні можна, еге ж?».

Він пригубив, щоб їх не образити.

— …і от я гадаю так: не будемо ми затягувати, візьмемо текст цього виступу та й оформимо у курикулум! Га? Ти там про дідуся дуже гарно і правильно сказав. — Батько вирішив, що Сашко здивований, тож пояснив: — Нам Денисова мама вже телефонувала, вітала. Я так зрозумів, це не зовсім те, що ти спочатку писав, але, може, так навіть ліпше?

— Знаєш, тату, це був експромт. У мене… навряд чи я зумію це повторити.

— Нічого, — сказала мама. — Візьмеш за основу свій проект. До того ж, я впевнена, хтось усе записував на відео. — Вона вправно розрізала торт і на кожну з чотирьох тарілочок поклала по шматочку. — Не соромся, я впевнена, дід був би тобою задоволений.

Сашко здригнувся. Він покосував на порожній стілець, перед яким лежав недоторканий шматочок торта. Кульку батьки прив'язали на те саме місце, поряд із бабусиною, а це… ну, просто так годиться. Звичай такий.

— Еге ж, — підхопив батько, — нам Софія Петрівна так і сказала: вперше завдяки Сашкові я зрозуміла, що ваш дідусь був не тільки… як там вона сформулювала?

— «Не тільки поетом, а й просто живою людиною», — відгукнулася мама.

Торт був нудотно-солодкий. Крем — надміру масний, липкий, надто яскравий. Сашко надпив чай, обпікся.

— Наступного тижня й оформимо, — підсумував батько. — Нема чого зволікати, ти згідна?

Мама кивнула.

— Саме встигаємо.

— Одразу й уточнимо, чи можна буде тимчасово віддати…

— Як «віддати»? — не зрозумів Сашко. — Нащо?

Батько винувато усміхнувся мамі:

— Здається, я завчасу спалив нашу таємницю.

Та махнула рукою:

— Говори вже, конспіраторе.

— Хвильку, хвильку!.. — 3 передпокою батько повернувся з конвертом. — От, почитай сам.

Конверт був із цупкого кольорового паперу. З пальмами і написом «Альбатрос». Усередині лежали якісь документи, Сашко розгорнув перший-ліпший — це виявилося медичне страхування. «На час поїздки… з гарантованим покриттям… у разі…».

— Ти ж давно хотів на море, — сказала мама. — А в цьому році в нас із татом відпустки збіглися. От усі втрьох і полетимо одразу після твоїх іспитів.

— Але… Мам… А як же… звідки?..

— Бачиш, він у нас уже справді дорослий, — кивнув батько. — Гроші, синку, — частина гонорару. Знайшовся видавець для дідусевих рукописів. Буде повне