Читати книгу - "Таргани"

рацію щодо того, що іноді я є посередником у його контактах. Кліпра неохоче спілкується з незнайомими людьми.

— Саме ви були посередником між Кліпрою і послом?

— Так, але тільки першого разу. Кліпрі подобався посол, і вони багато спілкувалися один з одним. Адже посол теж був родом із Суннмьоре, нехай і хуторянин, не те що Кліпра, уродженець Олесунна[15].

— Дивно, що його не було на похороні, чи не так?

— Кліпра постійно в роз’їздах. Він уже кілька днів не відповідає на дзвінки, так що гадаю, він зараз на своїх об’єктах у В’єтнамі або Лаосі й навіть не підозрює, що посол помер. Новина ця не так широко висвітлюється в пресі.

— А що тут висвітлювати, якщо людина померла від серцевої недостатності? — промовив Харрі.

— І тому сюди прибув норвезький слідчий? — запитав Борк, утираючи піт великою білою носовою хусткою.

— Звичайна справа, коли за кордоном умирає посол, — відповів Харрі й написав на звороті візитівки телефон Управління поліції. — Ось мій номер, якщо надумаєте зателефонувати, коли з’явиться Кліпра.

Борк допитливо поглянув на візитну картку й, здавалося, щось хотів додати, але, передумавши, засунув її до нагрудної кишені й кивнув.

— Принаймні, у мене є тепер ваш телефон, — сказав він, прощаючись, і пішов до свого старого «лендровера». За ним, займаючи півтротуару, поблискувала свіжо вимитим червоним лаком інша машина. Той самий «порше», що Харрі вже бачив біля будинку Мольнеса.

Підійшла Тоньє Віг:

— Сподіваюся, Борк зміг допомогти вам?

— Цього разу — ні.

— А що стосовно Кліпри? Борку відомо, де він?

— Він нічого не знає.

Вона затрималася, ставши перед ним, і Харрі несвідомо відчув, що вона чогось від нього чекає. На якусь параноїдальну мить згадався непроникний погляд Торхуса в аеропорту — як це він сказав? «Делікатність завдання»? А що, коли Тоньє Віг одержала наказ наглядати за Харрі й повідомляти про його дії у випадку, якщо він зайде занадто далеко? Він глянув на неї й відразу відкинув цю думку.

— Хто власник цього червоного «порше»? — запитав він.

— «Порше»?

— Ну так, ось цього. Хіба дівчата з Естфолла не знають напам’ять усі марки автомобілів, тільки-но досягши шістнадцятирічного віку?

Тоньє Віг пропустила це зауваження і надягла сонцезахисні окуляри.

— Це машина Єнса.

— Хто такий Єнс?

— Єнс Брекке. Брокер. Кілька років тому він перейшов на роботу в «Барклай Таїланд» із норвезького банку «ДНБ». Он він стоїть.

Харрі обернувся. Вгорі на сходах стояла Хільде Мольнес, одягнена в жалобну шовкову сукню, поруч із нею — Санпхет із серйозним обличчям й у чорному костюмі. А за ними маячив молодий білявий чоловік. Харрі помітив його ще в церкві. Під піджаком у нього був жилет, незважаючи на те що спека була тридцять п’ять градусів. Очі він ховав за дорогими на вигляд сонцезахисними окулярами. Він тихо говорив про щось із дівчиною, теж убраною в усе чорне. Харрі уважно подивився на неї, і вона повернулася, немов фізично відчувши дотик його погляду. Він не відразу впізнав у ній Руну Мольнес, але тепер зрозумів чому. Дивна асиметрія фігури зникла. Руна була вищою за тих, хто стояв на сходах. Погляд її не виражав жодних почуттів, одну лише нудьгу.

Вибачившись, Харрі піднявся сходами і підійшов до Хільде Мольнес зі словами співчуття. Взяв її мляву, безживну руку. Вдова подивилася на нього затуманеним поглядом, важкий аромат її парфумів майже заглушав запах джину.

Нарешті він повернувся до Руни. Закрившись від сонця рукою й прищулившись, вона глянула на нього знизу вгору, ніби щойно його помітила.

— Привіт, — вимовила вона. — Нарешті з’явився хтось, хто вище за мене в цій країні пігмеїв. Чи не той ви слідчий, що приходив до нас?

У її голосі вгадувалися агресивні нотки, якийсь підлітковий виклик. Потиск руки виявився міцним й енергійним. Харрі мимохіть глянув на іншу руку. Із чорного рукава стирчав воскового кольору протез.

— Ви слідчий? — за спиною почувся голос Єнса Брекке.

Знявши окуляри, блондин прищулився. У нього було відкрите хлоп’яче обличчя, неслухняний світлий чуб падав на очі, блакитні й майже прозорі. Хоча кругле обличчя усе ще зберігало дитячу м’якість, але зморщечки біля очей видавали, що йому вже за тридцять. Костюм від Армані він перемінив на класичний від Дель-Джорджіо, туфлі від Баллі ручної роботи блищали, ніби чорні дзеркала, але щось у манері розмовляти надавало йому подібності до задирливого підлітка, який вирядився як дорослий.

— Я з норвезької поліції, приїхав сюди провести належне в таких випадках дізнання, — повідомив Харрі.

— Он як? Це що, звичайна справа?

— Ви розмовляли з послом у день його смерті, чи не так?

Брекке трохи здивовано глянув на Харрі.

— Вірно. А звідки вам це відомо?

— Ми знайшли його мобільний телефон. Ваш номер фігурував серед останніх п’яти, за якими він дзвонив.

Харрі уважно подивився на свого співрозмовника, але той ані здивувався, ані спантеличився, а виявив саме лише щире нерозуміння.

— Ми можемо поговорити? — запитав Харрі.

— Звичайно, — відповів Брекке, і між його вказівним і середнім пальцями раптом з’явилася візитівка.

— Удома чи на роботі?

— Удома я сплю, — заявив він.

Майже непомітна усмішка майнула на його обличчі, але Харрі її вловив. Немовби Єнса тішив сам факт розмови зі слідчим, ніби в цьому було щось не зовсім пристойне.

— А тепер, перепрошую, я маю залишити вас…

І Брекке шепнув кілька слів на вухо Руні, кивнув Хільді Мольнес і бігцем по сходах спустився до свого «порше». Народ уже майже роз’їхався, Санпхет провів Хільде до посольської машини, і Харрі залишився на сходах удвох із Руною.

— Тепер будуть поминки в посольстві, — сказав він.

— Знаю. Але матері туди зовсім не хочеться.

— Розумію. До вас, напевно, приїдуть родичі.

— Ні, — коротко відповіла вона.

Харрі бачив, як Санпхет закриває двері за Хільде Мольнес й обходить навколо машини.

— Гаразд. Ви можете поїхати зі мною на таксі, якщо хочете.

Харрі відчув, як у нього запалали вуха. Адже він мав на увазі: «якщо хочете туди поїхати».

Вона глянула на нього. Очі в неї були темні й непроникні.

— Не хочу, — відповіла вона й пішла до посольської машини.

Розділ 16

Настрій в усіх був пригнічений, розмовляли мало. Тоньє Віг сама попросила Харрі прийти, і тепер вони разом стояли осторонь, тримаючи в руках келихи з напоями. Тоньє допивала другий мартіні. Харрі попросив води, але одержав солодкий і липкий апельсиновий сік.

— У тебе залишилася вдома родина?

— Так, дехто, — відповів Харрі, не зовсім розуміючи, що означає ця зміна теми й звертання на «ти».

У мене теж, — продовжувала вона. — Батьки,