Читати книгу - "Пентаграма"

до того він був неонацистом! Одна дівчина розповідала, що в нього подекуди величезне нацистське татуювання. Зрозуміло, всі погодилися, що це жахливо, але від цього інтерес Маріт тільки збільшився.

У глибині душі вона відчувала: це тому, що вона закохалась, цікавість до нового і невідомого скоро мине. Що потрібний-то їй у житті не він, а хлопець на зразок Крістіана. Крістіан був регентом хору, його батьки теж належали до цієї парафії, і він сам іноді проповідував на молодіжних зустрічах. А такі, як Рой, занадто часто зраджують віру.

Сьогодні співанка затягнулася. Вони розучили нову пісню й на додачу повторили майже ввесь репертуар. Коли приходили новачки, Крістіан полюбляв демонструвати їм свої таланти. Зазвичай вони репетирували в залах на Гейтснорсвеєн, але в сезон відпусток їх закривали, так що доводилося знімати парафіяльний будинок на Акерсбаккен. Хоча минула північ, вони, як завжди, стояли після співанки на вулиці. Гудіння голосів нагадувало дзижчання комах і надавало нічному повітрю додаткової напруженості. Може, причина крилась у спеці. Чи в тому, що подружні та закохані пари роз’їхалися по відпустках, і тепер не вистачало їхніх усмішок і переглядань. На запитання подруг Маріт відповідала невлад і поглядала в бік Роя, думаючи про те, де ж у нього велике нацистське татуювання.

Одна з подруг штовхнула її ліктем і кивнула на чоловіка, який піднімався по Акерсбаккен.

– Дивіться, п’яний, – сказала одна хористка.

– Бідолаха, – сказала інша.

– Саме такі пропащі душі й потрібні Ісусові. – Це сказала Софія. Таке говорила тільки вона.

Інші кивнули. І Маріт теж. І тут до неї дійшло. Ось він, випадок. Вона без вагань покинула подруг і пішла навперейми чоловікові.

Він зупинився і подивився на неї зверху вниз: виявився вищим, аніж вона думала.

– Ти знаєш Ісуса? – високим чистим голосом, із усмішкою запитала Маріт.

У чоловіка було яскраво-червоне обличчя та блукаючий погляд.

Розмова позаду стихла. Краєм ока Маріт помітила, що Рой і дівчатка на сходах дивляться в її бік.

– На жаль… – прогугнявив незнайомець. – Та і ти теж не знаєш, дочко. Але, може, ти знаєш Роя Квінсвіка?

Маріт відчула, що червоніє, і так і не змогла видати наступну пропозицію: «А чи знаєш ти, що Він шукає зустрічі з тобою?»

– Ну? – запитав чоловік. – Він тут?

Вона подивилася на його голену голову, важкі черевики й раптом злякалася. Неонацист? Хтось із давніх дружків Роя? Прийшов помститися за зраду? Чи звати назад?

– Я… – почала Маріт, але чоловік пройшов повз неї.

Вона обернулась і встигла побачити, як Рой квапливо сховався в парафіяльному домі й зачинив двері.

П’яний швидко попрямував по гравію, але раптом похитнувся і перед сходами гепнувся на коліна.

– Господи… – прошепотіла одна з дівчаток.

Чоловік піднявся.

Маріт побачила, як Крістіан поспішно відійшов із дороги, коли той рвонув по сходах. На верхній сходинці він декілька секунд балансував, готовий перекинутися на спину, але врешті-решт перемістив центр тяжіння вперед і взявся за дверну ручку.

Маріт ахнула.

Потягнув двері на себе. От удача! Рой замкнув їх.

– Чорт забирай! – хрипким п’яним голосом заревів чоловік і з розмаху вдарив лобом по круглому віконцю. На сходинки з дзенькотом брязнуло скло.

– Стійте! – крикнув Крістіан. – Ви не маєте…

Чоловік обернувся й подивився на нього. У лобі стирчав трикутний уламок. Струмочок крові роздвоювався біля перенісся.

Більше Крістіан нічого не говорив.

П’яний розкрив рот і почав вити. Звук був холодний, як лист сталі взимку. Знову обернувшись до дверей, він накинувся на них із кулаками – Маріт ніколи раніше не бачила такої люті. Вив як вовк і гамселив по дверях. Плоть проти дерева. Потім він почав бити по залізній зірці у вікні. Маріт здавалося, що вона чує, як рветься шкіра. Бризки крові, розлітаючись, окропили білі двері червоним.

– Зробіть же що-небудь! – крикнув хтось.

Вона побачила, як Крістіан дістав мобільник.

Виламавши зірку, чоловік несподівано опустився на коліна.

Маріт підійшла ближче. Інші прагнули триматися віддалік, а їй раптом захотілося підійти ближче. Серце у грудях скажено калатало. Біля сходинок вона відчула на плечі руку Крістіана й зупинилася. Було чутно, як незнайомець жадібно хапає ротом повітря, ніби викинута на берег риба. Здавалося, він плаче.

Коли через п’ятнадцять хвилин за п’яним з’явилася поліція, він, скорчившись, лежав на верхній сходинці. Його поставили на ноги і без ніякого опору перепровадили в машину. Одна з жінок-поліцейських запитала присутніх, чи хочуть вони про що-небудь заявити. Але ті похитали головами – вони й не згадали про розбите вікно.

Машина поїхала. Залишилася тільки тепла літня ніч. «Немовби й не було нічого», – подумала Маріт. Вона навіть не звернула уваги на те, як вийшов блідий Рой і тут же кудись пропав, і що її обняв Крістіан. Вона дивилася на спотворену віконну зірку. Тепер зірка висіла догори ногами, так що два промені вказували вгору, два в сторони, а один униз. Маріт бачила цей знак в одній книжці, і вона щільніше закуталася в куртку, хоча на вулиці було спекотно.

Було за північ, і в шибках Головного управління відбивався місяць. Б’ярне Мьоллер пройшов через порожню автостоянку і далі – в ізолятор тимчасового утримання. Всередині він побачив три порожні столи, за якими мали сидіти чергові, а оглядівшись, знайшов і самих чергових у сусідній кімнаті перед телевізором. І фільм він упізнав одразу: «Жадання смерті» – старе кіно з Чарлзом Бронсоном. Старший черговий теж був йому знайомий. Грот на прізвисько Плакса – через червоний шрам, який біг од лівого ока вниз по щоці. Наскільки Мьоллер пам’ятав, Грот завжди служив в ізоляторі, й усім було відомо, що він тут усім і заправляв.

– Агов! – крикнув Мьоллер.

Не відриваючись від екрану, Грот підніс вказівний палець, ткнув у молодшого співробітника, і той знехотя обернувся в кріслі.

Мьоллер помахав пропуском. Втім, цього й не вимагалося: його впізнали.

– Де сидить Холе? – крикнув він.

– Той дурило? – прохрипів Грот, дивлячись, як Чарлз Бронсон у жадобі помсти піднімає пістолет.

– Думаю, в камері номер п’ять, – сказав молодий співробітник. – Вас проведуть наглядачі. Якщо знайдете кого-небудь.

– Спасибі. – Мьоллер попрямував до камер.

В ізоляторі було близько сотні камер, але більшість були порожні. Зараз напевно був період спаду. Не заходячи до наглядачів, Мьоллер попрямував по галереї повз залізні двері. Кроки розсипалися лунко. Ні, ізолятора він не переносив. Нестерпним був, по-перше, сам абсурд, що тут замикають людей. По-друге – атмосфера бруду і зруйнованих життів. А по-третє – те, що тут твориться. Мьоллер, приміром, пам’ятав, як один чоловік, що відбував попереднє ув’язнення, поскаржився, що Грот спрямував на