Читати книгу - "Таємничий лицар"

class="p1">Скрипаль засміявся.

— Не зважайте на Алина. Вогнепалів байстрюк скинув його з сідла просто на товсту м’яку дупу, і тепер він ненавидить усіх заплотних лицарів.

— Той рябий вишкварок — ніякий не син Квентина Пала, — загарячкував Алин Глушняк. — Хто його тільки на поле пустив! Якби це було моє весілля, йому б дали київ за нахабство!

— Овва! І де ж ти знайдеш таку дівчину, щоб пішла за тебе заміж? — насмішкувато запитав пан Ян. — Та й нахабство Пала дратує куди менше, ніж твоє скигління. Пане Дункане, ви часом не друг Галтрі Зеленому? Бо я скоро мушу розлучити його з конем.

Дунк не мав сумніву, що так і станеться.

— Я з ним навіть не знайомий, мосьпане.

— Чи не вип’єте зі мною келих вина? Може, з’їсте хліба з оливками?

— Лише два слова, якщо дозволите.

— Я дозволю вам набагато більше. Зайдімо лишень до мого шатра.

Скрипаль навіть притримав Дункові запону.

— Ні, Алине, тобі не можна. Посидиш без оливок.

Усередині Скрипаль обернувся до Дунка і мовив:

— Я знав, що пан Утор вас не вбив. Бо мої сни не помиляються. А Слимак скоро битиметься проти мене. Коли я його виб’ю, то вимагатиму назад вашу зброю та обладунок. І коня, ясна річ, хоча ви заслуговуєте на кращого. Чи не приймете від мене подарунок?

— Я… ні… я не можу. — Від самої думки Дункові стало незатишно. — Не бажаю здатися невдячним, але…

— Якщо вас турбує борг, не думайте про нього. Мені не потрібне ваше срібло, пане. Тільки ваша дружба. Як ви можете стати одним із моїх лицарів без коня?

Пан Ян натягнув одну з панцирних членованих рукавиць і зігнув-розігнув пальці.

 — Мій зброєносець загубився.

— Може, втік із дівчиною?

— Яйк ще замолодий для дівчат, мосьпане. Він ніколи б не залишив мене з власної волі. Якби я помирав, він би чекав, поки моє тіло вистигне. Його кобилка й досі тут. Так само, як наш мул.

— Якщо бажаєте, можу наказати моїм людям пошукати його.

«Моїм людям.» Дункові не сподобалися ці слова. «Турнір зрадників» — мимоволі майнула думка.

— То ви не заплотний лицар.

— Аж ніяк. — Скрипаль посміхався по-хлоп’ячому весело та чарівно. — Але ж ви це знали від самого початку. Ви величали мене «мосьпаном», відколи зустріли на дорозі. Чому б це?

— Бо ви так говорите. Так дивитеся. Так чините.

«Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.»

— Минулої ночі на даху ви сказали дещо таке…

— Від вина я стаю балакучий. Але не відмовлюся від жодного слова. Ми маємо бути разом — ви і я. Мої сни не брешуть.

— Ваші сни, може, й не брешуть, — зазначив Дунк, — зате брешете ви самі. Ян — це ж не справжнє ваше ім’я, чи не так?

— Ні, не справжнє. — Очі Скрипаля засвітилися лукавством.

«Він має такі ж очі, як у Яйка».

— Його справжнє ім’я скоро відкриється для тих, кому слід його знати. — До шатра пропхався насуплений князь Гормон Пик. — Попереджаю тебе, заплотнику…

— Та припини, Гормику, — перервав його Скрипаль. — Пан Дункан уже з нами, або скоро буде. Я ж кажу, він мені снився.

Знадвору засурмив герольд. Скрипаль повернув голову.

— Мене викликають на герць. Прошу вибачити, пане Дункане. Ми продовжимо розмову, щойно я дам ради панові Галтрі Зеленому.

— Сили вашій правиці, — ввічливо побажав Дунк.

Зрештою, ніколи не завадить триматися лицарського звичаю.

Коли пан Ян пішов, князь Гормон залишився.

— Його кляті сни згублять усіх нас.

— За скільки погодився пан Галтрі? — несподівано для себе запитав Дунк. — Вистачило й срібла, чи він попрохав золота?

— Бачу, хтось забагато патякає. — Пик всівся у складане крісло. — В мене там, надворі, тузінь стражників. Така спокуса — покликати їх сюди і врізати вам горлянку, пане лицарю.

— То чому ж не кличете?

— Бо їхня милість будуть незадоволені.

«Їхня милість.» Дунка наче хтось у живіт ударив. «Ще один чорний дракон» — подумав він. — «Нове повстання Чорножара. А тоді нове Червонотрав’я. Коли сходило сонце, трава була ще зелена…»

— А чому саме на цьому весіллі?

— Князь Маслоплав хотів молоду дружину, щоб зігрівала йому ліжко. Князь Фрей мусив кудись приткнути дещо заплямовану дочку. Їхнє родинне свято стало гарним приводом, аби зібрати в одному місці декількох панів-однодумців. Більшість зібраних колись уже билися за Чорного Дракона. Решта має приводи ненавидіти правління Кровокрука або ж плекати власні надії та образи. В багатьох із нас забрали до столиці синів та дочок, аби надалі забезпечити нашу вірність престолові. Але більшість заручників померла у Велику Весняну Пошесть. Наші руки більше не зв’язані. Наш час настав. Аерис — слабак. Він книжник, а не воїн. Простий люд його майже не знає, а те, що про нього знає — зневажає. Його власне панство любить його ще менше. Його батько також був слабак, це всі пам’ятають, але коли престолові щось загрожувало, у поле виїжджали його сини: Баелор та Маекар, молот і ковадло… Але Баелора більше немає, а принц Маекар скніє у Перелітку, посварившись із королем та Правицею.

«Еге ж» — подумав Дунк, — «а тепер один пришелепкуватий заплотний лицар сам привіз улюбленого принцового сина до рук ворогів. Чи є кращий спосіб утримати принца Маекара у Перелітку, щоб він звідти й не потикався?»

— Але ж є ще Кровокрук, — мовив він. — То не слабак.

— Не слабак, — погодився князь Пик, — але ніхто не любить ворожбитів. До того ж братовбивці прокляті у очах як богів, так і людей. За перших ознак слабкості чи поразки сили Кровокрука розтануть, як літній сніг. А якщо справдиться сон принца, і тут, у Білостін’ї, з’явиться живий дракон…

Дунк закінчив за нього:

— То престол буде ваш.

— Їхній, — виправив Гормон Пик. — Я лише сумирний слуга їхньої милості.

Він звівся на ноги.

— Навіть не пробуйте тікати з замку, пане. Якщо спробуєте, я сприйму це як доказ зради, і ви накладете головою. Ми надто далеко зайшли, щоб вертати назад.

XVI

Зі свинцевого неба вже линув добрячий дощ, коли Ян Скрипаль та пан Галтрі Зелений взяли нові списи на протилежних кінцях поля. Багато весільних гостей ринули до трапезної, ховаючись